Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля Лісандріно.
Це ж, просто, — сни розгорнутих пелюсток,
Привиддя слів намарене вустами,
Одних воно звабливо поцілує,
А решту, мабуть і в печаль затягне.
То ж уявіть ось там: руїни замку,
І висохлий фонтан із п’єдесталом
Де височіла статуя над парком,
Тепер ні статуї, ні парку тут немає.
Ось там ходив поет віддавшись римі,
Барочним формам у травневім листі,
І раптом запримітив на камінні
Того фонтану жінку в променистій
Одежі сонця, в наготі духмяній
І вабила вона його до себе
І він впізнав у ній вродливу панну,
Яку дарує лиш поетам небо.
І от коли він підійшов до неї,
Вона сміятись і втікати стала,
І мовила, що серце їй оберне
Лиш тільки той хто марить п’єдесталом.
І він заліз на кам’яну споруду
І став велично, наче зміряв славу,
Подавши наперед широкі груди,
Дивився вниз на благодатну панну.
А панна враз крутнулася і вихор
Зодяг її у плаття із пелюсток
І раптом він почув на власне лихо,
Як кам’яніє і на серці пусто.
Вона ж дивилася ув очі кам’яні:
Тепер навіки відданий мені.
05.04.2024
