А мозок плавився від спеки, немов сир
І листя падало сухе посеред літа.
Вчорашнє поле було схоже на пустир
А марево блищало розігріте.
Страждання й стогін вітер розкидав,
Хто ледь живий, той слав услід прокльони.
Надію на спасіння він втрачав,
Зів’яли нерозкритими бутони.
Комусь минулий рік найгіршим був,
Але це доти, поки цей ми не пізнали.
Зненацька полум’ям, мов змій дихнув
І стіни димові до неба встали.
Колиж кінець цій спекі? Він прийде,
Хто змін, а хто полегшення благають.
Якщо зима морозами скує,
Тоді знов про тепло усі згадають.
17.07.24р. Олександр Степан.
