Від тих часів, де складки й криноліни,
Пасмо волосся скручене в спіраль,
Іде крізь час повз гори і долини,
Самотній лицар в кам’яний Версаль.
Він крізь століття тягне обладунки,
Не втомлюється вірний, білий кінь,
Несе він квіти польові, дарунки…
А поруч з ним, тендітна й ніжна тінь…
Десь там в темниці знов зітхає мила,
Мабуть, чекає вісточку-привіт,
Жадану зустріч вже чекать не сила,
Сумним йому здається білий світ.
Він кілька літ тому пішов на битву,
Лишив кохану кволу і бліду,
Пройшов він шлях і пережив гонитву,
А люба йшла, неначе, по сліду.
У снах він їй розчісував волосся,
Боязко пестив ніжно юний стан,
Так романтично все, щораз, велося…
Аж раптом, десь розвіявся туман.
«Ось її замок! Скоро вже зустріне!»
Та серце вмить розбилось, як кришталь:
«Коли пішли ви з Іссі-ле-Муліно
Мадемуазель померла! Дуже жаль!»
Від тих часів, де складки й криноліни,
Пасмо волосся скручене в спіраль,
Лицар веде повз гори і долини,
Свою кохану в зоряний Версаль.
02/09/2024
