У вас коли-небудь вмирало кохання? Не кохана людина, а саме почуття. І не через те, що вам все набридло, а людина стала нудною. А тому, що почуття ваше нікому не потрібне. І не в останню чергу вам самим. Бо воно заважає жити. Бо сни, сніданки, стоянки й дороги переповнені ним, і кожен байт нагадує про те, що пожирає зсередини.
Моє кохання було вбите. І неодноразово. Різними способами та в різний час. І кожен раз воно поставало з мертвих, ставало живим і бувало ще ненародженим. Народжувалося в муках інших, а помирало в моїх власних.
Воно вмирало від емоційного виснаження: коли сил плакати вже немає, як і бажання, а сльози ллються, жебонять і не мають ні кінця, ні краю. Коли тіло труситься, а думки всі на рандомі.
Воно вмирало від цілунків іншого - жаданого, але некоханого, - від нестримной пристрасті й несамовитого розпачу.
Воно вмирало в алкогольних дозах і цигарковому тумані. Вмирало від болючого сміху та болю в серці.
Вмирало у віршах, які ставали римованими мертвими листами, у хрустких сторінках і рукописних рядках...
А тепер воно вмирає повільно та поступово, переживаючи все нові й нові вишукані тортури, на які я його приречую.
Я мушу вбити це почуття, аби воно не вбило мене.
Я повільно душу його, міцно тримаю, щоби бодай не спустити й подиху.
Минулих разів я закопувала його тіло на цвинтарі в своєму серці, глибоко в землю, а зверху засувала бетонною плитою без епітафії. Я не провідувала ту могилу, аж поки не приходив Він, не відсував ту плиту і не розкопував труни.
Цього разу цвинтар зачинений ізсередини: більше немає місця для поховання. І мені доведеться тримати це мертве тіло у шафі, носити його із собою всюди. Ходити з трупом усередині. Душі́. Розуміти, що він вже нікуди не подінеться. Почуття померло, проте не зникло, залишивши по собі мертве тіло.
А я буду запускати до нього червів - нових друзів, чудовий секс, веселі прогулянки, дивовижні краєвиди і найлицемірніші розмови, чоловіків, задля яких ніколи не народиться нове кохання, улюблені заняття та дикий регіт, у якому ніхто не почує стогону про допомогу. Вони будуть пожирати тушу зсередини та врешті решт колись зоставлять сам кістяк. Я позбираю кістки та зроблю собі з них прикрасу. Нехай хвалять, милуються й заздрять. Хоча, знали б вони, з чого та прикраса, - не позаздрили б ніколи в житті.
А я буду жити вічно й чекати, поки Він переродиться в тілі з душею. Тоді я покладу до неї свою прикрасу і вона пустить паростки.
Аби лиш він не продав душу знову...
