Чорний пан знову повернувся до дітей і простягнув довгу руку, маючи намір штовхнути Тюлю.
– Геть з дороги! – знову заричав він. – Я розчавлю і вас, і його!
– Ви не можете розчавити нашого Тюлю, – розважливо мовила одна дівчинка, – хто б ви не були.
– Звичайно, звичайно! – закричали діти.
– Ясна річ!
– Не можна наїжджати на сніговичка!
– Ще б пак!
– Не пустимо!
І діти заходилися навперебій роз'яснювати Чорному панові, якого вони, щоправда, й далі дуже боялися, що цього не можна робити! Тому що цього не можна робити ніколи!
– Ах так! – не на жарт розлютилася Чорний пан. Так ніби раніше він злився жартома!
Він позадкував до дверцят автомобіля.
– Не хочете по-доброму? А ви знаєте, хто я такий? Я Чорний пан! – заявив він так серйозно, начебто мав справу з дальтоніками, які не відрізняють чорний колір від білого.
Він широко змахнув руками, начебто бажаючи показати який-небудь фокус, і підняв очі. Й одразу побачив вікно, а в цьому вікні Дикуля, який саме підхопився на підвіконня.
Дикуль засичав, піймавши погляд Чорного пана. Він готовий був знову розігнати тіні, з яких той сформувався, і Чорний пан це одразу відчув.
От у кого почалася чорна смуга! Це я не про Дикуля, а про Чорного пана. Так, саме в нього почалася чорна смуга: спочатку кошеня, потім сніговичок на дорозі, тоді знову те ж кошеня. Чорний пан удруге глянула на Дикуля зміїними очами й вирішив, що слід ужити деяких заходів. Він сунув руку у відкрите віконце автомобіля й клацнув якимось тумблером на приладовому щитку. Кінський череп перестав лякати дітей і витріщився на Дикуля. Він заходився щосили свердлити діамантовими очима лісове норвезьке кошеня. Але, нічого поганого з Дикулем не сталося. Навпаки, він сповнився бійцівського духу й заметався біля зачиненого вікна в пошуках виходу на вулицю.
А Чорний пан, що як і раніше дуже квапилася, глибоко зітхнув, і раптом здався дітям вищим, ніж вікно кухні, з якого визирнув Дикуль. Навіть вищим за тополі, що росли у дворі. Набагато вищим.
– Гей, ви, дрібното! – страшним голосом зарокотав Чорний пан. – Ви, малявки, ану кажіть, що ви бачите?!
Діти задерли голови так дружно й високо, як ще жодного разу в житті. Й застигли з відкритими ротами. На якийсь час.
Просто над їхніми головами повний Місяць, що висів над їхнім двором, став ще більшим. Тепер він займав, певно, чверть неба. Синій, як північне озеро, Місяць корчив дітям страшні рожі й, здавалося, хотів звалитися їм просто на голови.
Такого здоровенного Місяця не бачив, напевно, ще ніхто на світі. Він опустився так низько, що, здавалося, на нього можна було легко заплигнути. Ну, хоч би й з гаража.
Незважаючи те, що у всіх дворах світу за всіх часів усі дітлахи завжди залазили на гаражі, на чорний гараж ніхто ніколи не лазив. Та й зараз ніхто з дітей, навіть відверті розбишаки, не збиралися дряпатися туди, щоб перестрибнути з даху на Місяць.
І взагалі, на Місяць нікому особливо не хотілося стрибати.
Справді.
Місяць висів так низько, що здавалося, до нього легко докинути сніжок. Але навіть сніжком у Місяць ніхто не спробував уцілити.
Чому?
Тому що цього просто не могло бути! Розумієте? Не могло, просто не могло бути такого, щоб Місяць опустився настільки низько, що до нього можна докинути сніжок. Це надто неймовірно, і тому може злякати навіть найвідважнішого героя.
Не вірите? А ви прочитайте, що трапилося далі!
Далі всі діти витріщилися на Місяць, а відтак знову на Чорного пана. Місяць продовжував висіти над двором і корчити дітям рожі, мов якась стара мавпа. Але жоден дитячий пальчик на зчеплених руках не мерзнув.
– Бачите Місяць? – продовжувала Чорний пан, дивлячись на дітей моторошним поглядом. – Бачили ви коли-небудь щось подібне? Атож! Лише раз на тисячу років, – продовжувала Чорний пан, за повного денного Місяця, що впритул наблизився до Землі, Чорний пан, тобто я, може виїхати на інопланетній машині з чорного гаража.
Діти мимоволі опустили голови й подивилися на гараж.
– Я Чорний пан, – правив тим часом той, – і я обов'язково повинен виїхати з чорного гаража на своєму інопланетному автомобілі. У мене й так уже мало часу. Я страшенно спізнююсь. Я вже затримався тут з вини вашої свійської тварини, – і Чорний пан тицьнув пальцем догори, на вікно, з якого визирав Дикуль. – А тепер я гаю час через цього дурного сніговика. Заберіть його негайно!
Голос його перейшов на рев. Чорний пан розсерджено стрибав між дітьми, як шимпанзе, й розмахував руками в рукавицях.
– Лише раз на тисячу років, за повного денного Місяця, я, Чорний пан, можу виїхати на інопланетній машині з чорного гаража, щоб у всіх місцях, де я проїду, почалася чорна смуга. Я хочу встигнути об'їхати якнайбільше вулиць і міст, країн і континентів. Геть з дороги, дрібното! І заберіть свою снігову людину!
Лише тут діти звернули увагу на те, що колеса іржавого автомобіля були перевиті чорними ланцюгами.
– Я помчу по вашій планеті, – все голосніше рокотав Чорний пан, – і там, де я буду проїжджати, у всіх жителів наставатиме чорна смуга, вічні сутінки й погане самопочуття. Звідусіль, де я побуваю, почнуть летіти птахи й тікати тварини. Там перестануть бити із землі підземні джерела, а листя на деревах обсиплеться. А я буду їхати, – тут Чорний пан мрійливо закотив очі, – їхати, їхати, їхати…
– Але зараз ви ж не їдете! – резонно завважила одна перелякана дівчинка. – І чорна смуга ні в чийому житті не починається!
– То пропустіть мене! – ще дужче заволав Чорний пан, намагаючись довгими руками дотягтися до Тюлі через голови дітлахів. Але діти стояли за Тюлю горою. Точніше, вони стояли горою перед Тюлею, і це знову змусило Чорного пана відступити.
– Так я б, – аж скреготав він зубами в безсилій люті, – та я б уже промчав через півміста, якби не ця перешкода! Якби не ваш клятий сніговичок! Лише одна річ на світі могла затримати появу на шляху мого інопланетного автомобіля – щось біле, чисте, усміхнене. Особливо якщо воно ще й зліплене з першого зимового снігу! Ваш Сніговий чоловічок – найбільша невдача в моєму житті! – і Чорний пан скорчив пальці в чорних рукавичках так, що вони стали схожі на пазурі, й з ненавистю витріщився на сніговичка.
– Так, мені дуже не пощастило! Діти, – заговорив він раптом мало не запобігливо, – хочете, я вам дам три ящики морозива відразу? Заберіть свого сніговичка, і три ящики морозива ваші. Нащо вам здався цей сніговик?
– Три? Щось багато, – недовірливо переглянулися хлопчики. – Бреше, напевно.
– Ми любимо Тюлю, – сказали дівчинки.
А кошеня Дикуль, знову виглянувши з вікна, вигнуло спину й засичало. Воно ніяк не міг вибратися з квартири.
Чорний пан теж засичав на Дикуля, і кінський череп на капоті блиснув очима. Потім Чорний пан поправив чорну краватку і вже спокійніше мовив:
– Гаразд, прошу вас востаннє: пропустіть мене! Ви чуєте, що вам наказує доросла людина? – І він тупнув ногою. – Ану, негайно відійдіть від цієї снігової грудки і дайте дядькові проїхати!
– Це не снігова грудка, – закричали у відповідь діти. – Ви що, дядьку, це наш друг, сніговий чоловічок Тюля. І ми його будемо захищати. До останнього пістона, до останнього сніжка, до останньої бурульки! Отак!
– Але ж ви не можете сперечатися зі старшими, – здивовано мовив Чорний пан.
– Можемо! – твердо сказала та дівчинка, яка першою назвала снігового чоловічка Тюлею і винесла йому рукавички.
І теж тупнула ногою.
Кажани в гаражі голосно запищали. Вони хоч і жили там, де зберігалося інопланетне чорне авто, але чомусь не подумали підтримати Чорного пана.
А тим часом на Чорного пана чекав ще один доволі неприємний сюрприз: від будинку бігло до місця події норвезьке лісове кошеня Дикуль. Воно мчало з всіх лап!
Чорний пан гнівалася все дужче й дужче:
– Геть з дороги! – зарепетував він і знову завів мотор іржавого інопланетного автомобіля.
Машина затремтіла від бажання рвонутися вперед. Ворон каркнув двічі, череп на капоті заіржав.
Чорний пан раптом дістала з автомобіля чорну тростину й замахнулася на Тюлю.
– Забирайтеся! – знову закричав він дітям.
Ті позадкували. І саме в цю мить норвезьке лісове кошеня Дикуль вистрибнуло спершу на бампер іржавого інопланетного автомобіля, а потім на капот, і мазонуло гострими пазурами по голому кінському черепу. Череп почервонів, а Дикуль стрибнув на груди Чорного пана й заходився швидко дряпатися вгору, мріючи дістатися до його лисини. Чорний пан схопився обома руками за поли свого чорного капелюха й насунув його глибше на голову.
Тоді Дикуль учепився Чорному панові просто в губу. Або у вухо. Або в ніс. Одне слово, ніхто достеменно не розгледів, у що саме вчепився Дикуль.
«Ого, несолодко йому», – навіть подумав один хлопчик. Цей хлопчик, тримаючись за руки товаришів, ще й ухитрявся їсти пиріжок.
Тим часом Чорний пан, заледве відірвавши від себе Дикуля, зажбурнув його на дах одного з найближчих будинків.
Тростина Чорного пана відлетіла вбік, а діти ще щільніше зімкнулися перед сніговичком Тюлею.
– Так! – сказав Чорний пан і ступнув за тростиною. Тоді слухайте, малявки! Я не буду забирати свій інопланетний автомобіль! Він залишиться стояти тут! Моя машинка, – поплескав Чорний пан по капоту іржавого інопланетного автомобіля, – простоїть тут тиждень, місяць, рік… Несуттєво, скільки. Однаково ви не вбережете свого снігового чоловічка. Рано чи пізно ваш Тюля зникне без сліду.
Чорний пан погрозив пальцем Дикулю. Кошеня ходило по даху туди-сюди й уже обнюхувало водопровідну трубу, по якій мало намір спуститися на землю. Дикуль, як і будь-який інший кіт, приземлявся завжди на всі чотири лапи, тому падіння на дах зовсім не зашкодило йому.
Чорний пан заквапилася.
– Я піду, – сказав він. – Ніколи мені з вами сперечатися. Хай буде так, я й пальцем не зачеплю вашого снігового чоловічка. Я піду, а машина залишиться стояти тут. І якщо хтось інший… наголошую: не я, а хтось інший, або яке-небудь стихійне лихо зруйнує вашого снігового чоловічка… ну, або якщо ви самі віддасте його кому-небудь чи приберете… Отоді я повернуся! А ви пообіцяйте мені, що коли станеться так, як я кажу, тоді ви не будете заважати мені проїхати на моїй машині. О'кей?
– О'кей, – по-іноземному закричали задоволені діти, – о'кей!
– Домовилися?
– Звичайно!
Чорний пан відступив. Усі кинулися обійматися й цілуватися, а один хлопчик навіть скористався нагодою й поцілував одну дівчинку, яка йому дуже подобалася…
– Отоді ви й не завадите мені відправитися в мою чорну подорож, – промурмотів Чорний пан.
Діти знову закричали:
– Домовилися! Домовилися!
Вони й подумати не могли про те, що з Тюлею може щось статися. І взагалі, вже майже не боялися Чорного пана.
– Сперечаємось на бурульку, – теж запосміхався Чорний пан. У його чорній голові, вже склався дуже чорний план.
– Не вбережете ви свого Тюлю, – мовив він. – А коли його не стане, я повернуся до своєї інопланетної машини й відправлюся у свою чорну подорож. А за вами, – додав про всяк випадок, – буде наглядати Місяць.
Усі глянули вгору на низько завислий Місяць. Той киснуло посміхнувся. Йому було трохи соромно, але хмари зараз плили по небу набагато вище від нього, і він не міг сховатися за них від сорому.
Діти засміялися.
Чорний пан кинув у свою кишеню ключі від машини.
– Не вбережете ви свого Тюлю, – повторив, збираючись іти.
Він дуже хотів вибратися з двору до того, як із даху по ринві з'їде Дикуль.
– А якщо вбережемо Тюлю? – запитала в Чорного пана одна дівчинка. Здається та, котру поцілував хлопчик.
– Не вбережете, – повторив Чорний пан.
– А якщо вбережемо? – перепитала інша дівчинка.
– Ха. Ха. Ха. – роздільно засміялася Чорний пан. – Ха-ха-ха! Не вбережете, от побачите. – І він тицьнув пальцем у сніговика, що аж похолов зо страху. – І тоді я негайно відправлюся у свою чорну подорож. А якщо вбережете – ну, хай я тоді полечу на бурульці.
І Чорний пан пішов, не оглядаючись, у невідомому напрямку. Одне слово, пішов туди, не знаю куди.
Сніговичок полегшено зітхнув.
Чорний пан ледь устиг зникнути невідь куди, як на інопланетну машину вистрибнув Дикуль. Він був розлютований.
Кінський череп відразу прикинувся, що він тут ні до чого. Що він тут сам по собі. Що він тут просто гуляє. Але це вже не так і важливо, тому що Чорний пан пішов. Пішов, залишаючи за собою чорні сліди, а сніговичок Тюля й діти залишилися стояти перед покинутим інопланетним автомобілем.
Діти почали невиразно здогадуватися, що вони щойно якимось незбагненним чином, здається, врятували світ. Напевно, від чогось страшного. І малята почали галасливо радіти своїй перемозі над злом. І навіть низький роздутий місяць полегшено зітхнув.
Не веселилися лише сніговичок Тюля й кошеня Дикуль. Вони відчували, що святкувати перемогу поки що рано. Що нічого ще не скінчилося.
І вони мали рацію. Щойно Чорний пан зник, як у двір убіг якийсь маленький лисий чоловічок у черепахових окулярах. Кінський череп блиснув. Цей чоловічок аж ніяк не скидався на звичайну дорослу людину: він не йшов, наморщивши лоба й утупившись у землю. Він не гнівався через сніжки й не шарахався від дитячого вереску. І не робив вигляд, що не завважує всього цього. Навпаки, робив вигляд, що завважує, та ще як!
– Ого! Нівроку! – закричав чоловічок, убігаючи в двір і сплескуючи руками. – Який чудесний дворик! Які чудові діти! Здрастуйте, діти!
– Здрастуйте! Здрастуйте! – почулося у відповідь.
– Ого! Та ну! – закричав чоловічок, оглядаючись і розмахуючи руками. – Який чудесний двір, нівроку! Я представник журі всесвітнього конкурсу найкращих дворів світу! Я головний ландшафтний архітектор. Я шукаю найкрасивіший на планеті двір. Ваш мені дуже подобається.
Усі дівчатка й хлопчики одночасно засяяли від задоволення. Всі без винятку. І навіть синичка висунулася зі шпаківні, в якій недавно помилково оселилася.
– Ого! – продовжував незнайомий, але вже майже близький чоловічок. Чому близький? Тому що кожен, хто хвалить вас, ваш будинок або двір, відразу здається вам близьким, не чи правда?
– Ого! – кричав ландшафтний архітектор. – Як у вас тут красиво й усе правильно розташоване. А які чудові у вас балкончики!
Архітектор пройшовся по двору туди-сюди. Діти юрбою дибали за ним.
– І якої чудесної висоти у вас будинок, – продовжував захоплюватися дядечко в окулярах. – Правильної висоти. А як вдало розташовані вікна у вашому будинку! Який прекрасний вид, напевно, з ваших вікон!
І раніше дітям, звичайно, подобалось видивлятися зі своїх вікон на вулицю. Але тепер вони відчули, що без цього захоплюючого заняття просто неможливо обійтися. Багатьом із них захотілося негайно побігти додому й терміново виглянути з вікна. І не раз. А, може, навіть і не два, а більше. Але ніхто не побіг, бо ще цікавіше й приємніше було слухати, як ландшафтний архітектор із усесвітнього журі від душі розхвалює їхній будинок:
– Прекрасно!
– Разюче!
– Чудово!
– Дивовижно!
– Ідеально!
Такі присуди виносив чоловік у черепахових окулярах. А Місяць дуже уважно стежив за ним.
– У вас дивовижний двір, найбільш архітектурно довершений двір з усіх, які я коли-небудь бачив!
Тут він дістав фотоапарат і заходився фотографувати, продовжуючи бурмотати слова замилування.
– Ах, як добре! – вигукував чоловічок в окулярах, і діти мліли від захвату. – Ой, як чудово. Напевно ваш двір отримає найвищу оцінку! Перше місце й премію від світового журі й у розмірі тисячі найбільших у світі зарплат.
Діти плескали в долоньки.
– Звісно, – продовжував захоплюватися архітектор, клацаючи фотоапаратом.
– Неодмінно!
Діти вже й забули про ранкову подію, а архітектор усе говорив і говорив:
– Ми знімемо про ваш двір фільм і покажемо по всесвітньому телебаченню, й тривати це буде десять годин поспіль! Ви всі страшенно прославитеся!
Діти були не проти страшенно прославитися. Хоч зараз.
– О! – він раптом зупинився, а правду кажучи, став як укопаний. – А це що таке?
І його погляд упав на снігового чоловічка Тюлю. Кінський череп на капоті чорної машини знову блиснув.
– А це що за каліцтво? – гнівно запитав архітектор. – Ви що, без першого місця залишитися вирішили?! – і він люто оглянув притихлих дітей.
– Зняти, негайно зняти! Інакше вас не покажуть по телевізору. Це опудало псує весь ландшафт. Ця гора снігу не лізе ні в які ворота. Негайно! – тоном, який не визнає заперечень, розпорядився ландшафтний архітектор у черепахових окулярах. – Приберіть сніговика! Нумо! До роботи!
Кілька дітей кинулися було до Тюлі, але відразу зупинилися. Інші навіть не поворухнулися. Місяць позіхнув. Тоді архітектор сам ступнув до сніговичка, збираючись повалити його. Двигун чорного автомобіля загурчав. Із-за рогу обережно виглянув Чорний пан. Ландшафтний архітектор зробив ще крок і зупинився.
Бачачи, що діти розгубилися і нічого не роблять, щоб порятувати свого друга, Дикуль, норвезьке лісове кошеня, зробив єдине, що було в його силах.
Не пам'ятаю, чи говорив я вам, що хутро в Дикуля було чорне, як ніч? Без єдиної білої цятки! Не говорив?
Отож, чорне як ніч норвезьке кошеня, не замислюючись, перебігло дорогу ландшафтному архітекторові.
Той завмер на місці. Він знав, яка це погана прикмета – йти вперед, якщо тобі перебігла дорогу чорна кішка. Або чорний кіт. Або навіть кошеня.
Але й давати спокій Тюлі чоловічок у черепахових окулярах теж не бажав.
– Розваліть його, – кричав він, тицяючи в сніговичка пальцем, – знищте його! Він вам усе псує! Це ж неподобство! Його треба негайно знищити. З ним ви ніколи не здобудете першого місця на нашому всесвітньому конкурсі. Ніколи не виграєте золотих медалей. Вас ніколи не покажуть по телевізору.
– Усе зрозуміло, – сказали тут близнючки й заходилися ліпити сніжки. Вони хоч і були дівчатками, але тато в них працював офіцером.
Та все ж першим поцілив у всесвітнього ландшафтного архітектора інший хлопчик. Поцілив дуже влучно – просто в об'єктив фотокамери. Всі зареготали.
– Ха-ха-ха.
Ландшафтний архітектор, чи ким він був насправді, не зміг обдурити дітей і підбити їх прибрати сніговичка Тюлю. Зате він змусив їх задуматися.
– Цікаво, – сказав один хлопчик, – а хто буде наступним? Хто ще спробує забрати в нас Тюлю?
Дітям не довелося довго чекати. Наступним виявився двірник дядько Гриша.
Дядько Гриша вийшов із двірницької з мітлою і величезною лопатою для прибирання снігу й рішуче посунув просто до Тюлі. Щойно йому в двірницьку зателефонувало якесь невідоме начальство. Воно, начальство, репетувало, що на довіреній йому для наведення порядку й чистоти території перебуває сторонній об'єкт. Снігова споруда, не передбачена генеральним планом. І цю споруду, вона ж об'єкт, вона ж сніговичок Тюля, необхідно терміново прибрати.
Двірники завжди виконують накази начальників, тож і дядько Гриша негайно вийшов, щоб зруйнувати сніговичка. Діти нічого не могли з цим удіяти. Снігова лопата неминуче наближалася до Тюлі зі швидкістю переміщення взутих у валянки двірникових ніг.
Кошеня Дикуль могло перебігати дядькові Гриші дорогу в будь-яких напрямках і скільки завгодно раз. Тому що двірникові дядькові Гриші були однаково глибоко до лампочки як гарні прикмети, так і погані. Ані чорні кошенята, ані білі не будили в ньому ніяких почуттів.
Почуття будило щось зовсім інше. Тітка Люда з другого поверху раптом закричала крізь віконце кухні:
– Григорію Михайловичу! Ходіть пити чаю!
Місяць швидко-швидко закліпав: двірник дядько Гриша розвернувся, застромив лопату в перший-ліпший замет, похухав на пальці й сказав:
– А таки ж запрацювався. Холодриґа ж яка тутечки. Так і застудитися легко. – І зиркнув на завмерлого Тюлю: – А нехай стоїть, ялинка ж скоро.
І пішов пити чаю.
На цьому неприємності Тюлі, однак, не закінчилися.
На перший погляд, усе в дворі було як і раніше: іржавий інопланетний автомобіль, що наполовину виїхав із гаража. Сніговичок у нього на шляху. Спохмурнілий і незадоволений Чорний пан, що визирає з-за рогу. І діти – здивовані, але щасливі, що Тюля вцілів. Якщо Тюля на місці, отже, нічого страшного не сталося.
А вам хочеться, щоби сталося щось страшне?
Місяць на небокраї зітхнув. Йому хотілося додому, в ніч, йому зовсім не подобалося серед білого дня безглуздо стриміти над Землею. Він знав: якщо інопланетна машина все ж виїде звідси, то на всій планеті почнеться смуга невдач. Місяць був дуже старий і багато всього набачився. Він бачив, які смуги залишала на Землі іржава інопланетна машина, виїжджаючи минулі рази.
А тим часом діти, правду кажучи, почали мерзнути. Вони вже натерпілися, нахвилювалися, наговорилися. Більшості вже хотілося піти додому – поїсти й обігрітися.
Тюлі ніхто не обіцяв винести поїсти. Діти розуміли, що йому не потрібна їхня їжа, вони здогадувалися, що Тюлю харчується снігом.
Малята вже остаточно вирішили розійтися на обід, і навіть Дикуль почав завважувати, що трохи зголоднів, як раптом у двір в'їхала іноземна делегація на трейлері.
Делегація складалася з японців і японок. Вони були справжні, як у фільмах, – у кімоно. Японці та японки оглядали двір і щось говорили японською мовою. Серед них стриміла висока темна фігура. Це був гід, що показував японцям визначні пам'ятки й розмовляв із ними японською мовою, а з нами – українською.
Видно, японці не все розуміли, однак були захоплені. Так, вони всі були в захваті й ляскали очами, віялами й дерев'яними сандаліями-стукалками, одягненими на босу ногу. Ноги в них, напевно, мерзнули, проте їм усе подобалося. І чистий, як накрохмалене простирадло, сніг, там, де не ступала нога двірника. І ковзанки, по яких гасали діти. А коли японці та японки побачили сніговичка Тюлю, вони видали таке голосне «ах!», що навіть ті діти, які вже потягнулися було додому, до борщів і котлет, відразу повернулися. А японці та японки розмахували руками, захоплювалися Тюлею, і їхній перекладач-гід монотонно перекладав, що пани з далекої країни дуже захопилися сніговою скульптурою. Мовляв, у них в Японії, у місті Саппоро, саме зараз, саме в цю мить відбувається фестиваль-огляд снігових шедеврів із усього світу. І для того, щоб у ньому перемогти, необхідно негайно доставити скульптуру снігового чоловічка Тюлі в Саппоро.
Дикуль фиркнув.
– Тюля не скульптура, – заперечили дівчатка. Одна з них труснула кучериками.
– Ваш сніговий чоловічок, – переконували японці та японки, – явище світової культури. Він прекрасний, він чудовий, і його просто негайно потрібно везти в Японію.
– Та ну! – відрізав один хлопчик. – Чого це ми повинні віддавати Вам свого сніговичка?
– Для того, – забубонів перекладач-гад, тобто, перекладач-гід, – щоб ваш сніговичок зайняв у Саппоро перше місце.
Вигляд цього гада, точніше, гіда, вселяв дітям певні підозри.
Японці підігнали трейлер, і звідти викотилися роботи й приготувалися вантажити Тюлю. У цей час до цього гада-перекладача рішучим кроком, можна сказати, навіть бігцем рушив Дикуль. Шерсть у кошеняти стала сторчма, хвіст трубою.
Гід-перекладач одразу ж знітився. Не знаю, що саме на нього так уплинуло. Може, грізний вигляд Дікуля? А може, те, що одна рукавичка в перекладача впала з руки, і під нею виявилася порожнеча?
Та хоч перекладач і відступив, роботи й далі метушилися коло сніговичка.
І тоді діти з усіх сил заходилися дмухати на трейлер. А що їм ще залишалося? Не штовхати ж його! Та раптом це подіяло. Трейлер почав відкочуватися назад, і збентежені японці та японки раптом чистісінькою українською мові почали голосити:
– Ой, лишенько, ой, що ж це воно діється? Ану стій!
Дикуль рушив до японців.
– А ми що? А ми нічого. Ми лише вашого Тюлю чемно хотіли в Саппоро відправити.
– Хотіли в Саппоро відправити?!
У Саппоро, не в Саппоро, але незвані гості швидко забралися з двору разом зі своїм трейлером.
А куди подівся дивний гід-перекладач, ніхто не помітив. Навіть Дикуль.
Місяць знову насупився. Звісно, адже на цьому історія не закінчилася. Раптом, позіхаючи, від сусідки вийшов двірник і став як справжній гвардієць по стійці «струнко». У двір влетів якийсь неприродно ввічливий дядечко в супроводі ще кількох людей.
– Я начальник жеку, – поважно сказав увічливий дядечко. – Негайно приберіть це неподобство, – і вказав на Тюлю.
Двірник дядько Гриша понуро кивнув і рушив до снігового чоловічка. Діти оторопіли. Вони й слова не встигли сказати, як раптом…
– Усім залишатися на своїх місцях! – закричали, мов із-під землі зринувши, міліціонери в бронежилетах і з автоматами в руках.
Вони кричали в гучномовці, а слідом за ними у двір в'їхали кілька міліцейських машин із блимавками.
Поважному начальникові жеку довелося посторонитись. У дворі ставало тісно. Побачивши міліцейські машини, Місяць поморщилася.
– Увага! Зберігайте спокій! – кричали міліціонери в мегафони. – Їх розшукує міліція!
Мешканці засмикнули штори на вікнах. Найбільш цікаві, щоправда, обережно визирали крізь фіранки.
– Розшукується особливо небезпечний злочинець, – кричали міліціонери й розстібали кобури. Пальцями вони тицяли в Тюлю.
Оскільки Тюля не міг здивовано витріщитися, це зробили за нього діти. І поки вони, уже вкотре за сьогодні, витріщалися, двоє незнайомих перехожих із величезними сумками, які саме вийшли з під'їзду, де жив Дикуль, злякано заозиралися. Відтак обидва незнайомці, разом покинувши свої сумки, побігли назад у під'їзд, зображуючи на ходу, що вони тут ні до чого.
Але міліціонери, звичайно, встигли їх помітити, й навіть відразу здогадатися, що це не просто собі випадкові перехожі, а – справжні квартирні злодії. Відразу бійці зі своїм автоматами й пістолетами, забувши про Тюлю, кинулися наздоганяти злодіїв.
Навіть Місяць полегшено відсапався. Про дітей і говорити нічого. Почалася погоня, злочинці тікали по дахах, і міліціонери, ясна річ, стало не до Тюлі. Поки залізли на дах, поки почали переслідування…
Поважний начальник жеку тим часом зник, немов розчинився в повітрі. Й діти вирішили все ж сходити пообідати. Бодай по черзі.
А потім?
Що ж трапилося потім?
Весь двір із нетерпінням чекав появи чергового супротивника.
Усі думали: хто ж буде наступним?
І ніхто не думав, що це виявляться… снігові миші.
Величезні снігові миші!
Зі снігових гірок, які згріб дядько Гриша, полізла раптом тьма-тьмуща величезних снігових мишей. Це були саме миші, а не пацюки, хоча за розмірами кожна не поступалася пацюкові.
Лише не кажіть, що ви нічого не чули про снігових мишей. Про них написано у всіх снігових енциклопедіях полярних видавництв. Саме ці снігові миші вилізли зі снігових заметів і всією сніговою зграєю пішли в снігову атаку на снігового чоловічка Тюлю.
Захистити його було нікому. Діти страшно перелякалися. І дівчатка, і їхні мами й бабусі неодмінно бояться мишей. А хлопчики? Хлопчикам теж зовсім не хотілося заводити знайомство з такими величезними, довгохвостими, а, головне – зубатими мишами.
Цього разу діти нічим, на жаль, не могли Тюлі допомогти. Може, міліція зуміла б що-небудь зробити, але всі міліціонери були зараз далеко – ловили злодюжок десь на дахах.
Це був найнебезпечніший момент у житті Тюлі. У нього зовсім не залишилося захисників.
Чорний пан із-за рогу розмахувала своєю тростиною, керуючи атакою снігових мишей. Ті наступали за всіма військовими правилами, прагнучи оточити сніговичка. Діти з вереском розбіглися. Навіть двірник дядько Гриша, відмахуючись від мишей мітлою, почав злякано задкувати.
Задкував, задкував – і, зрештою, заліз на дитячу гірку й усівся на самісінькому вершечку.
І вгадайте, на кого він сів? Ну звісно, на того, хто там уже сидів! А хто, по-вашому, це був? Ясна річ, норвезьке лісове кошеня Дикуль.
Норвезьке лісове кошеня Дикуль, яке аж ніяк не сподівалося від двірника такої спритності, завило. Двірник перелякався ще дужче, ніж тоді, коли побачив полчища снігових мишей, і покотився з дитячої гірки вниз. Дикуль з'їхав слідом за ним. Мовчки, тому що після першого переляканого крику щосили зціпив зуби. А також підібрав лапи, хвіст і вуха. Нічого дивного – уявіть, як стиснулися б ви, якби раптом на вас сів двірник.
Дикуль так розлютився, що хотів негайно розірвати двірника на дрібні шматочи. Але потім передумав. Адже снігові миші вже підійшли впритул до Тюлі, тож замість того, щоб кидатися на дядька Гришу, Дикуль вирішив узятися за мишей. Хоч він і був удвічі меншим за будь-яку з них.
Очі Дикуля спалахнули з люті, як дві малюсінькі кульові блискавки. І миші, бідолашні снігові миші, які не терпіли яскравого світла, здригнулися й кинулися навтьоки. Вони воліли не зв'язуватися з таким відважним чорним котом і швидко зникли серед заметів.
Дикуль засичав їм услід.
Діти приготувалися вже святкувати нову перемогу. Цього разу вони точно здолали Чорного пана.
Точніше, точно здолали б, якби не…
Якби не пішов дощ.
Оце було справжнє нещастя.
Дощик серед зими – це загибель для всіх сніговичков, снігових палаців і крижаних веж. І Тюлю він, напевно, не помилує.
Як прозорі камінчики, що летять із висоти, краплі дощу пробивали сніг, начебто забиваючи невидимі гвіздочки в снігового чоловічка.
Вони дірявили йому обличчя, плечі, стукали по каструльці, немов промовляли: «Стук-стук! Тюлю, тобі кінець!»
Із дощем не посперечаєшся: його не проженеш, як мишей, не налякаєш, як самозваного архітектора в черепахових окулярах. Тюля був приречений. А зникнення сніговичка відкривало дорогу страшному мандрівникові Чорному панові. Той уже задоволено реготав за рогом, під аркою.
Тепер чорної смуги, здавалося, не уникнути.
Мало того: ви навіть не можете уявити, що почалося далі! Хулігани із сусідніх будинків – справжні, майже дорослі хулігани – увірвалися у двір і підпалили сміттєвий контейнер з обрізками паперу, зовсім недалеко від снігового чоловічка Тюлі. Незважаючи на дощ, папір у контейнері чомусь загорівся.
І тоді всі зрозуміли, що Чорний пан переміг.
Навіть у Дикуля навернулися сльози на очі.
А ось сніговий чоловічок Тюля, який уже почавши підтавати, раптом невідомо чому запосміхався.
Усі глянули на нього здивовано.
І тоді сталося ось що. Гілки-руки снігового чоловічка Тюлі раптом піднялися. Цілком імовірно, що нічого дивовижного в цьому й не було, – просто від жару палаючого паперу так вийшло.
Гілочки-руки зняли з плеча Тюлі Снігового голуба, і сніговий голуб раптом злетів над двором, мало не стукувшись об Місяця. Облетів двір і помчав удалину.
Він рушив кудись на північ, але ніхто не міг зрозуміти, куди саме. А ще ніхто не міг згадати, хто ж зліпив цього снігового голуба вчора, коли ліпили снігового чоловічка Тюлю.
Хлопчики казали, що це не вони, а дівчатка, у свою чергу, стверджували, що й не вони теж. Дикуль, ясна річ, не міг зліпити снігового голуба. Дикуль узагалі нічого не вмів ліпити зі снігу. Йому навіть ступати по снігу не дуже подобалося.
Усі проводжали поглядом снігового голуба. Дощ тарабанив усе дужче, й усе дужче димів підпалений сміттєвий контейнер.
Сніговичку Тюлі справді довелося пройти крізь вогонь і воду.
Сніговий голуб зник удалині. Хулігани із сусіднього двору реготали, танцюючи навколо контейнера. Чорний пан, майже не таячись, виглянув із-за рогу. Задоволений, що все йде як слід, він розкрив чорну парасолю і повільно рушив до своєї інопланетної машини, що заревіла від радості. Кінський череп на капоті сяяв і підморгував хазяїнові.
Чорний пан почувався щасливим, думаючи про ту моторошну чорну смугу, яку він зараз спричинить. І якою чорнющою стане ця смуга для маленьких захисників Тюлі.
Навіть двірник дядько Гриша зрозумів, що відбувається щось нехороше.
Краплі дощу били не лише по сніговичку Тюлі, але й по Місяцю, який з'їхав зі своєї орбіти незвичайно низько. Але Місяця це не лякало. На відміну від Тюлі, він був кам'яний, а не зліплений зі снігу.
Язики вогню сичали під дощем, та однак тяглися до Тюлі. Вони облизувалися, передчуваючи десерт…
І ніхто не розумів, що ж робити в такій ситуації. Абсолютно ніхто!
Щоправда, один хлопчик помітив, що інопланетний автомобіль був без номерів. І подумав, що відсталий від життя Чорний пан не може далеко заїхати на такому автомобілі – його неодмінно зупинить міліція.
Але Тюлі це вже ніяк не допоможе.
Аж тут раптом стало дуже холодно. Так холодно, що хмари на небі скулилися до розмірів носової хустки, а дощові краплі замерзали на льоту.
Стало так холодно, що вогонь у контейнері згас сам собою. Так холодно, що хулігани чкурнули хто куди.
Зрозуміло, що в таку холодриґу в двір не сунеться ніхто: ні санітарний лікар, ні архітектор, ні знімальна група з Голівуду.
Діти з вереском почали розтирати носи й щоки. Тому що з всіх розсудливих людей на світі найбільш здоровим розумом володіють, звичайно, діти.
Тим часом на всіх, хто, незважаючи на холоднечу, залишився у дворі, чекав ще один сюрприз. Ні, цього разу не знімальна група з Голівуду, а щось значно незвичніше.
Дикуль виявив його першим. Ні, насправді не його, а її. Тому що на вулиці біля гаража, біля того місця, де стояв Тюля, з'явилися щедро прикрашені сани, в яких сиділа…
Снігова королева!
Вона була в дивовижно білій сукні, й на її плечі сидів голуб. Саме той голуб, якого відправив у політ сніговичок. Поштовий сніговий голуб.
Тут діти геть занепали духом: спершу ландшафтний дизайнер, потім дядько Гриша, японці, міліціонери, дощ, хулігани… А тепер ще й Снігова королева! Так хто ж таке витримає?
Снігова королева!
Справжня Снігова королева в них у дворі!
Від такого в кого завгодно мороз пробіжить по спині. Ще б пак: у звичайному, незважаючи на незвичайні події останньої доби, дворі опинилася раптом єдина, неповторна, казкова, могутня Снігова королева.
– Аж тепер усе, – понуро сказали дівчатка.
А хлопчики просто зітхнули.
Тепер усе – це розумів кожен. Навіть найменші діти.
Поперек дороги Сніговій королеві краще не ставати. Якщо вона зволіє забрати або зруйнувати сніговичка Тюлю, звільнивши прохід для машини Чорного пана, то пручатися не було, ясна річ, жодного сенсу. Он в Антарктиді, кажуть, перечили – і що? Самі пінґвіни на всьому континенті й залишилися!
Діти геть зажурилися. Однак Чорний пан теж якось зблід. Хоча й посміхався доволі зловтішно. А може, так лише здавалося? Може, насправді йому зовсім не хотілося посміхатись, і він робив це через силу, щоб побадьорити самого себе?
Невідомо чому, але інші дорослі мешканці будинку, за винятком дядька Гриші, продовжували жити звичайним повсякденним життям, як завжди, не завважуючи, що відбувається в них під носом. Вони кудись ішли, звідкись приходили, пили чай, і абсолютно нікого не хвилювали події, що відбуваються з дітьми у дворі. Ніхто навіть не звернув уваги на шикарні сани Снігової королеви біля чорного брезентового гаража.
Абсолютно ніхто.
Ви не здивовані?
Лише діти бачили сани Снігової королеви й розуміли, що ось-ось станеться щось нечуване. Але наразі нічого особливого не відбувалося.
Чорний пан ставав усе похмурішим.
Снігова королева мовчки розглядала двір, Місяць і дітей.
Тюля щосили намагався посміхнутися Сніговій королеві. Він дуже ослаб.
Нарешті Снігова королева вилізла зі своїх саней, і не подумавши обпертися на руку Чорного пана, який одразу заметушився, виразно бажаючи хоч чимось їй прислужитися.
У блискучих туфельках, торкаючись крайки снігу довгими полами розкішної сукні, Снігова королева обійшла двір і заглянула в чорний гараж. Чорний пан послужливо підняв брезентовий полог, щоб Сніговій королеві було краще видно, й заходився щось пояснювати їй. Але Снігова королева гидливо відсторонилася від нього й підійшла до сніговичка Тюлі.
Тюля чомусь нітрохи не злякався Снігової королеви. А якщо так, то й Дикуль не став на неї сичати.
Навпаки, у присутності Снігової королеви сніговичок Тюля знову заіскрився, немов був щойно виліплений з першого снігу, й заходився видавати всі радісні снігові звуки, які лише знав:
і скрип,
і шелест,
і хуртовинне завивання,
і просто радісне мовчання тихо падаючих сніжинок.
.Одразу стало зрозуміло, що сніговий чоловічок Тюля дуже радіє зустрічі зі Сніговою королевою. А Чорний пан, навпаки, дуже незадоволена, а може, навіть у розпачі.
Снігова королева щось запитала в Тюлі сніговою мовою, і щоб він міг відповісти, доторкнулася до нього кришталевою паличкою-бурулькою. Бурулька, звісно, виявилася непростою. По ній побігли холодні світні зірочки від Снігової королеви до Тюлі й від Тюлі до Снігової королеви.
Снігова королева прекрасно зрозуміла, що розповідав їй Тюля. Потім вона доторкнулася чарівною паличкою до Дикуля. Спалахнуло чаклунське світло, і Снігова королева так само, як із Тюлею, поговорила й з Дикулем.
Вона уважно вислухала їх обох через кришталеву чарівну паличку-бурульку, так ні слова й не сказавши вголос, – і повернулася до Чорного пана.
Я б, напевно, зацідив цьому чорному типові в око. Але Снігова королева лише осудливо похитала головою й тицьнула в Чорного пана бурулькою.
Чорний пан винувато розвів руками й почав мінитися на лиці. Він вицвітав, вицвітав… і що далі, то швидше ставав білим, як сніг. Або сніжинки. Або Снігова королева. Або як Тюлю. І діти якимось чином зрозуміли, що найближчу тисячу років, поки білий пан знову не стане чорним, боятися нема чого. Чорна смуга в їхньому житті не настане, і можна реготати, сміятися й наряджати ялинку. Адже Чорний пан не вийде зі свого гаража й нікому не зіпсує свято.
Денний Місяць тихо піднімався вище, вище, вище, доки не повернулася на своє звичне місце – і звідти нишком показав Сніговій королеві язика. Коли та відвернулася
.
ID:
227186
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.12.2010 07:32:18
© дата внесення змiн: 08.12.2010 07:32:18
автор: Птицын Анатолий
Вкажіть причину вашої скарги
|
