Зустрілись чоловіки два.
Один сказав такі слова:
"Ти бачив сонце уночі?
Ні, краще промовчи.
Я впевнений, що ти не бачив
Яскраву посмішку світила,
Бо навіть вдень тобі, юначе,
Її помітить не під силу."
А інший не відповідав.
Стояв, мовчав, не піднімав
Свойого погляду, бо знав,
Що правду цей дивак говорить;
Бо знав, що зір свій не підводить
До неба, й сонця він не баче.
Чому ж, поглянувши на нього,
Він плаче, безупинно плаче?
Невже настільки він у землю
Заривсь з ногами і руками?
Невже земні оці проблеми,
З яких не вилізав роками,
Його навік в поклін схилили,
І він ніколи не побаче
Уже до самої могили
Яскраву посмішку світила?
І незнайомому він крикнув:
"О ні! Не буду я мовчати!
Так, ти правий, та я не винен,
Що в повний ріст не можу стати!
Не можу я, як ти, дивитись
На сонце, на пташок політ.
Не бачив я цього раніше
І не побачу вже повік."
