«НА НЕБЕСАХ МОЯ МОЛИТВА»
На світанку журналістської кар’єри доля звела мене з одним з найперших авіаторів чапаєвським льотчиком Сергієм Володимировичем Беєром. Коли він потрапив у полон до денікінців, то йому було запропоновано: або він пережене літак у задану точку або його дружину Євгенію буде розстріляно. Піднявши машину в повітря, Беєр розбив її, зімітувавши вимушену посадку, - і тим розв’язав дилему вибору між зрадою і любов’ю. Дивом залишився живий, хоч літати після цього вже не зміг. Подружжя, що дорожило кожною проведеною разом хвилиною, скромно доживало віку в місті Гадячі на Полтавщині, не претендуючи на поцінування своїх заслуг перед радянською владою, хоч і мало на те підстави. Під час зустрічі Євгенія Миколаївна показала мені, як вона сказала, «найдорожчу сімейну реліквію». Нею виявилися листи жінки, котра ціле своє життя була безнадійно закоханою у її чоловіка, лишаючись доброю приятелькою.
Прочитавши їх, я була вражена шляхетністю її почуттів і невичерпним джерелом творчої сили, в яку можна трансформувати особисту невдачу: «Благословляю твоє кохання до Сергія», - так закінчувався один з тих листів.
-Ви не боялися цього трикутника?-спитала я Євгенію Володимирівну, вродливу і в свої «під вісімдесят»
- Навпаки! Ми прожили життя у великій любові саме тому, що в мене була прекрасна суперниця, з якою я мусила змагатися особливо коли її не стало.
Ця історія в деталях пригадалася мені, коли я рядок за рядком перечитувала першу книжку юної ірпінської поетеси Катерини Матвеєвої «Малювала мрію…» – по суті роман у віршах, де логіка характеру ліричної героїні творила напружений сюжет. Так читають майстерно виписані прозові твори, хоч авторка блискуче володіє технікою версифікації і образи її творів органічні, логічно обумовлені, що з літературною молоддю, яка нині тяжіє до модерну, трапляється рідко.
Отже, маємо максимально стиснутий в емоціях роман про любов, яка завжди є тінню особистості, що й робить цю тему невичерпною, і тут одного треба – уміння піднятися до точки, де особистісне стає одкровенням для багатьох. Що ж авторка відкрила читачам?
Насамперед по-своєму інтерпретувала ту вічну істину, що, адресуючись єдиному, людина освідчується в любові до цілого світу, в кожному його явищі пізнаючи дорогий образ:
Вечір розтанув, і сонце сховалося,
Листя на вітрі невпинно тріпоче,
Сни кольорові уже позліталися.
Доброї ночі!
…І я піду бродити по калюжах,
Торкатись мокрої, зеленої трави…
Люблю я Вас. Всім серцем. Дуже.
А Ви?
Знов і знов виникає це тривожне запитання на тлі готовності не брати, а віддавати, на тлі отожнення себе із коханим не як з дзеркалом, у якому відбивається власний образ, не в сенсі «стань таким як я хочу», а в побажанні йому непідробного щастя:
Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?
З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!
Принесу. Біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.
Я боюсь за вас, мрію, дивлюсь зачаровано…
Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?
Тим часом йдеться про любов без взаємності, і той, на кого вона спрямована, відходить, соромливо опустивши очі, аби непотрібні почуття його не обтяжували. Для ліричної героїні Катерини Матвеєвої настає мить прозріння, з неминучістю гірких сліз і сплеску ненависті… Але з вершини духу, на яку її піднесло кохання, вона вже не сходить, бо звідти відкриваються світові обшири, і почуття трансформуються в порив до чогось, притаманного Вічності.
В зелений колір пофарбую небо,
Щоб бачити постійно твої очі…
А на подвір’ї насаджу каштанів,
Щоб згадувати шовк твого волосся…
…На райдузі, що барвами співає,
Я виведу ім’я немов молитву…
І врешті апофеоз цього нетрадиційного для наших часів поетичного роману-дослідження, апофеоз єднання двох сердець - у любові не один до одного:
Гуляти… з тобою.
Горіти… з тобою
Згасати з тобою,
Тікати… з тобою…
Мені можна.
Ти дозволяєш, бо сам…
кохаєш.
І що ж у підсумку цієї драми нерозділеного кохання, яку багато хто має за поразку в особистому житті? Перемога! Не просто перемога над власним «его» з його куценькими інтересами, а велике благо доростання до простору свободи, що живить творчу силу. А відкритий у великій любові світ лишається з тобою навіки у всій своїй первісній свіжості:
Фантазія? Ілюзія? Світло?
Галактики над головою?
Забути, що поле розквітло?
Та ні, це, мабуть, не зі мною.
Фантазія – не на годину,
Ілюзія вмить не зникає,
А Світло для мене – Людина
У створенім зорями краї.
Так розкрити тему самодостатності кохання спроможна людина, гідна свого таланту, що трапляється не завжди. Любов у наш час багатьох розчаровує, бо її згідно з теперішніми моральними нормами легко довести до «фіналу у ліжку». А молодим людям не завадило б пережити стан душі середньовічного трубадура, якому легкі кроки й шелест плаття дами серця приносили більше втіхи, аніж фізична близькість під впливом розрекламованих фармацевтичних засобів. У тому й особлива цінність книжки Катерини Матвеєвої «Малювала мрію…».
На мій журналістський досвід випало багато історій з пристрастями навколо ревнощів, помсти за неоціненні почуття, егоїстичне «перетягування каната» у взаєминах між закоханими, але фактично вдруге я зустрілася з темою трансформації нерозділеної любові у потужне джерело внутрішньої сили, якої стачить на ціле життя.
Тому й згадала про подружжя Бейєрів з «їхньою найдорожчою сімейною реліквією».
Наталя Околітенко
ID:
268017
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.07.2011 16:17:37
© дата внесення змiн: 01.07.2011 16:20:54
автор: К@труся
Вкажіть причину вашої скарги
|
