А, ти думав, мій жереб – то муки
Й забуття – моє певне ім'я;
Мріяв – кинусь, ламаючи руки,
Під копита гнідого коня.
Чи завчасно затруєний трунок
У знаха́рки візьму з-під печі
Й надішлю тобі вбивчий дарунок,
Загорнувши в хустинку вночі.
Проклинаю. Віднині й до краю
Я бридкої душі не торкнусь,
Присягаюся ку́щами раю,
Чудодійством ікони клянусь
І ночей наших ярим розмаєм –
Більш до тебе я не повернусь.
Першоджерело:
А ты думал - я тоже такая,
Что можно забыть меня,
И что брошусь, моля и рыдая,
Под копыта гнедого коня.
Или стану просить у знахарок
В наговорной воде корешок
И пришлю тебе странный подарок -
Мой заветный душистый платок.
Будь же проклят. Ни стоном, ни взглядом
Окаянной души не коснусь,
Но клянусь тебе ангельским садом,
Чудотворной иконой клянусь,
И ночей наших пламенным чадом -
Я к тебе никогда не вернусь.
