Гірке тебеневистачання,
Де ніч і день не мають часу,
Душа заходиться риданням,
І задощило днів терасу.
Я винирну із цього стану,
Та світ вже бачити несила.
Не думала, що в чан цей кану,
А він зіб’є мене з курсиву...
Куди ж ти, норове, подівся?
Чому залишив, де й у кого?
Навіщо сум ще цей приплівся,
Доливши дьогтю в мед липкого?
Все пропущу крізь себе! Досить!
Ти, друге дихання, - відкрийся!
Знайтися мушу в цім хаосі.
Ти ж, серце, і радій, і бийся!
Жывем.Але без веры,без надзей.
Канае белы дзень пад чорнай сажай...
на яйка у дзень-да пасадзiць"вождей",
Праз месяц,можа,што свае засмажаць.
Вось такi сумны жарт,мусiць i жыцце з таго таке!Шчырае дзякуй,сонейка,за твое сэрца!Кахання,цябе,Аленушка!!!
Helen Birets відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо тебе за шутку, хоть и печальную, но на твоем языке!
И тебе, Вадим, любви, самой чистой!