Коли осінь плавно переходить у зиму, і надворі щодень починає холоднішати, всі люди маніакально скуповують всі шарфи і светри у тутешніх магазинах. Можна знайти на власне вподобання будь-який найбільш рідкісний відтінок, щоб почуватись унікальною і неповторною особистістю. Це був саме той період - недо-зими, але вже над-осені.
У масштабній високоповерховій будівлі, де-не-де горіло світло. Компанія "Марк і Ко" вже 10 років посідала найвищі штабелі на ринку нерухомості. Тому кожен працівник, який проходив всі "тортури" співбесіди, знав, якщо хочеш чогось досягнути - треба це робити вчасно.
Чим і займався, в останній день закінчення термінів підготування місячних звітів Джон. І так поглинув у роботу, що й не помітив, як стрілка годинника досягнула 12. Звіти були готові, тому він, взявши всій чорний кейс, накинувши пальто, направився до ліфтів. Він почувався на диво не сильно втомленим, і вирішив не їхати машиною, а прогулятись до метро. Платформа була майже порожньою, окрім нього і дівчини з вогняно-червоним шарфом, що прикривав все її обличчя. Вона стояла в 5 метрах від Джона.
Остання за розкладом електричка, з гуркотом прибула на станцію, і двоє пасажирів зайшло у вагон. Він був майже порожній. Дівчина сіла по ліву сторону, а чоловік по праву, але з одним нюансом у різних кутках вагону. Гучність потягу досягла свого максимуму, бо заглушувала навіть думки.
Джон, за своєю біологічною цікавістю, вже як 5 хв хотів роздивитись обличчя супутниці, але здавалось, що це неможливо. І в цю ж секунду вона поглянула на нього. І це був один з тих особливих поглядів, які було дуже важко зустріти в рутинному житті. Погляд від якого пробиває все тіло струмом, але тобі так приємно, що хочеться сміятись. Голосно, наче в дитинстві.
Джон посміхнувся. Потяг зупинився на потрібній станції. Вона вийшла.