Ну от, початок фіналу. Фенріс ковтає сонце.
Я мав би купити свічку – натомість купив квиток
на перші місця у залі. Прошу, ось ваш бурбон, сер.
Тверезим бути не личить, стрічаючи Рагнарьок.
Перші рядки епілогу. Меланхолійне аутро.
Гарм розрива ланцюг і кличе виттям листопад.
На опівнічних дорогах, минаючи ватри і варту,
змилений Слейпнір гарцює.
Музика – барбітурат.
Я чую обличчям вітер від помаху крил Нідхьогга.
Останній крик Г’яллархорна – підписом нечітким
в свідоцтві загибелі літа. У Мідгарді давні боги
приносять дарунки норнам.
З-за обрію віє дим.
Склянка вже спорожніла. Тануть шматочки льоду.
В часі колються тріщини, сіючи зернами жар.
Осінь пульсує силами, збурює скелю й воду –
з чорного виру річки винурює Нагльфар.
По Іггдрассіля кроні – метастази, від низу до верху.
Із неба мені у вічі б’є світло нових зірок.
Я жестом кличу гарсона, горбатого чорного цверга –
тверезим бути не личить, стрічаючи Рагнарьок.
