Холодна кава з цукром на столі,
На моніторі повідомлення від когось.
Мені здавалось, що ми ще живі,
Та лиш здавалось, просто невісомість.
В очах у нас холодна пустота,
А в диханні вже більш нема бажання.
Накрила нас безодні темнота,
Залишила вона нам лиш страждання.
Забули ми, що значить почуття,
Не злість, не гордість, а просте кохання,
Лиш крихтами зостались відчуття,
Від нашого останнього прощання.
Прощаємось ми кожен раз на вік,
Прощаємось з коханими й не дуже.
І хто то був? Чи жінка, чоловік?
Стає нам, с часом, вже совсім байдуже.
Ми посміхаємось фальшиво і уміло,
Всі фрази наші завчені давно.
Бо виглядати нам потрібно мило,
Життя у нас, немов просте кіно.
І кожен грає роль свою прекрасно,
Щоб мати змогу, бути так як всі.
Одне для мене до сих пір не ясно...
А що ж у нас при цьому на душі?
Ховаємо в собі ми безнадійність,
Не кажемо нікому, що болить.
Уже давно не поважаєм вірність,
Та бути поруч з милими кортить.
В словах давно нема жалю і правди,
І вчинки стали вже зовсім не ті.
Ми розчаровані у своєму коханні,
Закрили душі ми невинні у пітьмі...