Як втратиш слово,
То втратиш й щастя жити.
Ніщо не радує тебе.
Одне лиш в думці:
Слово… слово… слово…
І бачиться і чується одне
І згадуєш початок знову,
Коли кіно було німе
І слово лише вгадував у ньому.
Аж ось почулося живе
І зазвучало без утоми
І стало, мов той первоцвіт.
І ось – життя у ньому.
І ти осилив його плин
І зміг в вустах його тримати.
Немов у сонячні кларнети грати
Ти словом зміг
О, то був звук чудовий і прекрасний
І ти тримав його, як власний
Довгоочікуваний успіх.
Як сонечка весняний усміх
Так слово в серце увійшло
І трон високий зайняло
І воцарилось Слово Боже!
І ти вже наче при меті,
Вершини здолано круті…
А, ні…
Не всі мети крутизни
Подолано. Мелізми
Не виграно усі!
І ти в сльозах, немов в росі
У буйнотравах.
Хвилями обходжують тебе,
А ти стоїш, немов німий,
Бо слово зникло і нема!
Нема ні звуку ані духу,
Нема, як звикло, того руху,
Що до життя тебе привів.
І ось самотній в німоті
Серед безкрайнього простору
Подивишся, то вбік, то вгору,
А то в глибини дум своїх.
Нема одвіту.
Тож чекай… чекай…чекай…
В терпінні сили набирайся
І сам з собою позмагайся
І вір, що будеш знов при ділі.
Що слово твоє зрине сміло
І голос трубно зазвучить!
