Зажура-осінь дивиться в віконце.
Так мало ласки і тепла жовтневих днів.
Все нижче обрієм веселе сонце,
Темніша й довша вже пора осінніх снів.
Зажурена життя нестримна осінь,
А очі дивляться у невідому даль.
Прощальні журавлі летять крізь просинь,
Їм рідну землю залишати, ой, як жаль.
Журиться душа, бо треба залишати
Краї, де стільки років прожила.
Там, куди йде, як буде ще не знати,
А все, що тут було – усе пережила.
Тому й краї ці дорогі, і люди, і оселі,
Земля, життя, що дарувала й силу…
Та в небеса злітають вже орелі,
З собою забираючи пташину білу.
