У синю даль летять хмарки...
У теплий край летять пташки...
Йде осінь листопадом, суцвіття зорепадом...
І ти, зажурена, одна,
СердЕньком линеш до вікна-
І зором небо краєш... І знову споминаєш,
Як тепло літечком було,
І як кохання відійшло
Разом з минулим літом барвистим зорецвітом...
І лине сум в далеку путь...
І серце мріє повернуть
Минулого надбАння- чарівний шал кохання,
Коли закоханість прийшла,
Коли зливалися тіла,
І мрії всі жадані стрічали зорі ранні...
І холод осені сумний,
Неначе сірої стіни
Ландшафт осиротілий, торкне тривожно тіло...
І ти стискаєш телефон,
Ефіром лине передзвон,
І твій дзвінок навздОгін мені, неначе стогін...
І я почую, і прийду,
І відведу, немов біду
Розлук гірке чекання. І вернеться кохання...
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ірен, я стараюсь бути різноманітним... Цікавим... Інакше- навіщо писати? Тут чимало хто понаписував дурниць на сайті, та й поетом себе вважає. Неначе знайти риму- вже поезія
Коли читаєш вірші з ноткою смутку, то мимоволі сповільнюєш темп. Ваш вірш ліричний, сумний, красивий, не зважаючи на бадьорість та швидкість, з якою я його прочитала, - поєднання протиріч.
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
О, мені приємно, що Ви його оцінюєте з точки зору пісенності...