І вкотре я сумую за весною…
Сиджу в полоні тихім соц. мереж.
Розкидую всім фото із собою
Де я, де ти,де інші люди теж.
Пишу у статус філософські тези,
На “стіни” розкидаю власний спам.
Шукаю для думок нові “протези”,
Бо зараз в голові суцільний хлам.
Гортаю сторінки численних друзів,
Яких ніколи не пізнаю у біді.
Канапка буркотить в моєму пузі,
Зникаючи в шлунковій кислоті.
І ніби все як завше… В моніторі
Виблискує і манить штучний світ.
Але не пахне він бузком медовим
Й травою не лоскоче босих ніг.
Не дасть він доторкнутися до тебе
Й відчути поцілунок ніжний твій.
Не розбере солодке чи солене
Тікає з-під моїх ріденьких вій.
Не відрізнить кохання від розлуки,
Не зрозуміє радості й жалю.
І не візьме у пристрасті на руки,
І не закрутить з криком «я люблю».
Так,в тому світі ми усі герої,
Знаходимо у собі ідеал.
Та тільки вимкнуть світло!От такої!
А замість «замку» – хиленький підвал.
І ось в такі безелектричні миті,
З облегшенням поглянувши в вікно.
Я вкотре засумую за весною…
Та згодом в “нет” повернусь все одно.
