Шурхіт за вікном. Знову вітер безжалісно битиме снігом в лице.
Ранком вставати, знову недосплю. Лежу. Підкралась дика біль
до горла. Знову буду ковтати і забувати про неї на деякий час,
поки не мине холод. Хоча який холод? Пора року ніколи не впливала
на мій внутрішній стан. Знову самотність, знову вкотре. Весна не спасе,
запахом вечора не врятує. Підкрадеться тихенько, закричу в простір.
Широке поле довкола і я одна, біжу. Позаду спогади, кілком у серце.
Доб’є. Останки перемеле і знову складе. І так живу,двадцятий рік існую.
Проводжу шлях з мішком спогадів. І він все важчий. Зупинись! Я засинаю.
Ось уже другу годину бачу сни. І я з тобою, ти поряд. Вкотре прийдеш,
скажеш приємні слова. І ми разом. Ми там, де ніколи не були.
А ранок безсонячний, заліпить туман в очі. Холодно. Промерзла. Грип.
Захрипаю від вчорашніх криків. Новий рік позаду. Пригадуються уривки:
яскрава ялинка, багато кольорових вогників. Тепер все позаду. Здається
щось обірвалось. Що це? Невже казка на яку ми чекали не настане? Чому
жорстока реальність? Чому крапля алкоголю затьмарює розум? Сніг вже
не білий, а червоний. Краплі вишневого вина стікають з руки, і всі
панікують.Але ні, далі тільки біль, яка підкралась. Приховую. Знову
веселощі, крики, співаємо пісні. А біль? Будь вона душевна чи фізична,
ніхто не зважає, всі мовчать. А я? Я не розраховую на казку. Потрібно
лиш прийняти реальнісь. Так, може, тоді все вилікується? І ніхто з нас
вже не заплаче через пісні, які болять до глибини душі. Душі, яка гниє,
гниє від небажання і нехотіння бути прив’язаною до іншої, такої ж скаліченої.
Як вітер, зачіплюючись за гілки дерев. Рве. Вириває. Скалічений.
