Моя Наядо! Ти дивно на мене дивилась.
Вода вже й не так швидко ллється,
І як тобі все це вдається?
Ти ж навіть на мене молилась…
Яка ж ти, Наядо, підступна!
Яка ж ти мені недоступна!
Бо, навіть руками вхопивши,
Усе, що я ними тримаю -
Власну тремтячу уяву.
Не знаю, Наядо, не знаю,
Чи я знову витримать зможу
Наступну твою появу
І те, як ти знову зникнеш…
Невже тобі зовсім не шкода
Ті мною наплакані води?
Невже ти мене навіть миттю
Ніколи в житті не кохала?
Невже то я сам кожну хвилю
Здіймав над своїми руками?
Хвилинами, днями й роками,
І сам розбивав їх об брили?
Дай мені, люба, терпіння -
Сам я давно б уже здався!
Бачиш те чорне каміння?
Я би на нім розіп’явся.
Жаль мені, жаль мені, шкода…
Хіба то і бУла свобода?
Мене ув’язнили ці води
І очі твої ув’язнили.
От брешуть з тобою нам хвилі,
пророчать невільницьке горе,
Насправді ж, я в тому полоні
Найдужч ніж колись був щасливий!
Наядо, ти в випадок віриш?
А я, уявляєш, не вірю!
Я долю в долонях відмірю
І ти вже мене не покинеш…
