коли ти співаєш – із неба сходить проміння
і прогріває середньовічне каміння міста.
якщо ти – погода, то, певно, екватор липня,
архітектурно найбільше нагадуєш
міцно натягнутий високогірний міст.
коли у руках твоїх тріскотить дощовиця,
крихітні блискавки електризують кімнату
і я почуваюся клітинкою шахівниці,
не в силах змінити або покинути
контури заданих коордидинат.
коли ти заплющуєш очі під час медитацій,
вітер сповільнюється, аби почути твій подих.
я у життя твоє, імовірно, проникнув зайцем –
тепер контролер викидає мене
у темінь вокзальних платформ.
коли ти читаєш вірші - з'являються нові зорі
і запахи, що їх чуєш, заповнюють часопростір.
я поступово стаю однією з твоїх історій,
якій ти напишеш максимум – «дякую за репост».
p.s. кожна людина носить у собі пісню, почути яку можуть лише ті, кого вона впускає у своє найближче коло.