Весна недужа у печалі підійшла
Услід зимі, де був ясний творіння час,
Зчорніла кров моя, в душі вогонь погас,
У вир зітхань навік знемога затягла.
Неясний білий смерк мій мозок зледенив
Немов стальний обруч, неначе склеп старий,
І я сумний побрів за блискотінням мрій,
Де шал життя кипів між неозорих нив.
Від запаху дерев я стомлений упав,
І яму рив лицем для мертвих сподівань,
Гарячу землю гриз, де цвіт бузку зростав,
І лежачи чекав полегшення страждань...
У той же час Блакить сміялась на листках,
Збудивши спів птахів до сонця у квітках.
Stéphane Mallarmé
Renouveau
Le printemps maladif a chassé tristement
L'hiver, saison de l'art serein, l'hiver lucide,
Et dans mon être à qui le sang morne préside
L'impuissance s'étire en un long bâillement.
Des crépuscules blancs tiédissent sous mon crâne
Qu'un cercle de fer serre ainsi qu'un vieux tombeau,
Et, triste, j'erre après un rêve vague et beau,
Par les champs où la sève immense se pavane.
Puis je tombe énervé de parfums d'arbres, las,
Et creusant de ma face une fosse à mon rêve,
Mordant la terre chaude où poussent les lilas,
J'attends, en m'abîmant que mon ennui s'élève...
— Cependant l'Azur rit sur la haie et l'éveil
De tant d'oiseaux en fleur gazouillant au soleil.