Коли він заходив у її простір, зшитий із червоних і чорних полотен, то цей простір мінявся. Його полотна ставали неспокійними, вони стрибали, мов малі діти, коли їх швидше забирають додому із дитячого садка, вони світліли і навіть ставали зовсім білими, як вершкове морозиво «Пломбір», ще й пахли ним.
Коли ж його довго не було, полотна її простору темніли, важчали, набирали міри смутку у свої нитки-клітини, прогиналися під ним. І тоді їй хотілося втекти, кудись подалі. І вона втікала до великого міста, губилася, мов голка в сіні, у його обширі. Блудила вулицями нічних ліхтарів, запашних кав і гострих веж. Видихала із себе цей навислий важкий простір. Натомість вкидала в легені азарт вуличних муз́ик, шарм вітрин бутиків, колір та запах прілої осені та архаїчний скрип трамваїв. І, наперекір усім законам фізики, ставала від того тільки легшою. Вона ставала наскільки легкою, що поверталася додому на крилі метелика. Вона сміялася й іскринки того сміху сипалися у вже облізлі килими трав. А на ранок їх визбирували дзьобами птахи. І тоді вони голосно співали, обривали її сон, який вона щоразу забувала.
Коли вона вставала, відчиняла вікно, то знову думала про нього. І їх пахло морозивом – ванільним «Пломбіром», але недовго...
цікаво Ви погралися з полотнами - так незвичайно передаєте внутрішній світ героїв 
Жадана читаю...
