Чоловік лежить у ліжку, борючи недугу.
Лежить довго, тяжко крекче вже неділю, другу,
Жінка треться коло нього все допомагає,
Ні на мить свого старого та й не полишає.
То води запропонує, а то вітамінів,
Але дядькові не краще, лежить майже синій.
Жінка бачить таку справу, присіла на ліжко,
Подивилася на нього. Погладила ніжно
Та й говорить: "Любий, милий я така нещасна
Що робитиму без тебе, сонце моє ясне!
І як далі буду зводить я кінці з кінцями,
Знаю, маєш ти заначку надбану роками.
Покажи, мій золотенький, де її сховав ти,
Бо, не доведи чого, як буду я її шукати?"
Чоловік ледь підняв руку трохи сил зібравши,
Але раптом знепритомнів, так і не вказавши.
Минув місяць. Повернулись сили чоловіку.
Жінці знову нетерплячка вкорочує віку.
Досягти свого все хоче так, як і раніше,
Допитується про заначку та уже хитріше:
- Пам’ятаєш, був ти хворий і хотів вказати
Де свою заначку знану зумів заховати?
- Пам’ятаю, моя люба. Коли ти просила -
Хотів дулю тобі дати та не стало сили.