Нам дивиться крізь очі пустота,
В'їдається у серце божевілля.
Земля, що під ногами, не свята.
Я засинаю з Кривдою й Свавіллям.
Ніщо не захищає нас від смерті.
Сьогодні - день, а завтра - тиха ніч.
Прошу, не відкривай очей відвертих,
Я по собі залишу тихий слід.
Я піднімусь уверх по небосхилу,
Зніму всі маски, відшкребу з облич
І кинусь головою вниз у прірву
До Боля, Жалю, янголів без крил.
Кидає вітер непопутний гноєм,
Бруднить крізь одяг душі кріпаків.
Побрала їх в кайдани власна Совість
Й веде на страту через Жаль та Біль.
Я там була, в диявольських тенетах,
У павутинні з власних помилок.
Така вже доля інколи доречна,
Рятує із заплутанних думок.
Я тебе бачу знов в останній раз,
Твій свіжий блиск очей прозоро-млявих.
Лиш тінню ти пройдеш крізь вбивчий час
І не пророниш більше слів безтямних.
Я хочу дякувати всім на світі
За те, що призираєте чужих,
За те, що топчите ще свіжі квіти.
Тепер в раю хоч стане більше місць.
Проб'є годинник скоро, а чи пізно...
Несвіжа вже вода змиває бруд.
Боятися нам скоро буде нічого,
Я відчуваю теплий дотик рук.
Шаршаві губи обдуває вітер,
Я піднімаюсь знов, без крил лечу.
Але, як і завжди, не бачу істин.
Чому нам крила геть не по плечу?
Летіти вдалечінь і без маршруту,
Таранити всі хмари напроріз.
Ці очі я ніколи не забуду,
Що бачили диявола наскрізь.
