Знову порти, вокзали, пусті конверти,
Будні, немов крізь пальці сухий пісок.
Краплі стікають долу щоб тихо вмерти,
В соняхи, сонцем спалені до дірок.
Вірити і прощати, щоб далі жити,
Знати, що в цьому світі горять мости…
Там, на краю орбіти – свята обитель,
Крізь листопад у липень ще йти і йти…
Мрії солоно-теплі, як енні сльози,
Знову мені зостались одним-одні.
В небі – спекотне сонце, на диню схоже,
Сушить пожухле віття на паркані.
Знову порти, вокзали, рясні тумани…
Схлипне старий колодязь без журавля.
І заятрять роками давнішні рани,
Вп’ється зелом і небом своя земля.
Годі питати в себе про світ і просвіт,
П’яти від стопутівців печуть огнем.
Щось несказанно-тепле, незнане досі,
Вкаже безмовно пальцем на свій едем.
ноти нстальгічні, мотиви провин щемні, любов незгасна до життя, житейська втома і разом з нею - неперберна спрага життя - у вас цілий світ, всесвіт душі землянина, що вийшов на дорогу життя і буде йти, і буде шукати свою землю обіцяну, заповітну, єдину, і буде йти...
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудовий вірш, Лесю! 
