Зі щастям розпрощалась я давно,
Все стало зимно, сухо і понуро.
Повзли поволі дні мої у нікуди’
І замінились мрії на турботи.
Не зустрічати квітами весну,
І не радіти зимово’му небу,
А лиш би день скінчивсь іще один.
А що не так? Так всі живуть. Так треба.
Було обдумано все й зрозуміло,
І, головне, спокійно так було,
Що можна було думать, що життя – то цвинтар,
І в нім ми не живем, спимо.
Аж раптом увірвався вітер в дім солоний,
Розбурхав занавіски на вікнах моїх,
Облив мене зі жбана зимною водою
І все, що було в домі, затопив.
Живе життя пронеслось перед мої очі
І вітер вмерлу душу воскресив.
Дихнув обпеченим у лице сонцем,
Мене спалив, і сам, на жаль, згорів.
Зосталася сама стоять на попелищі,
А в серці стукотить жива душа.
Від вітра залишився терпкий спомин
І на плечі печать його тавра…
21.05.2016
