My libber!
I love you, I hate you!
But you don’t love me
I want be with you, and all life live with you….
Це була просто дурня. Але якщо чесно, то я його не кохаю. Ще чого не вистачало! Поглянь у вікно… Бачиш, зара’ весна? Дерева цвітуть. Чимсь вони схожі на наречених у білих весільних сукнях. А я ніколи не мріяла про весілля і про білу сукню. І про нареченого, і про крики: «Гірко!». Адже подружнє життя – компроміс і втрата власної свободи. А я цього не хочу. Ти ж знаєш…. А ще я не люблю дітей. А ти їх любиш…
І взагалі, цього року весна якась не така, як завжди. Весняніша, чи що? А мо’ це через те, що я тебе зустріла? Та тобі ж все одно.
Я могла б розірвати всі твої листи, та ти мені їх ніколи не писав. Я могла б спалити всі твої фото, та вони всі в електронному вигляді. І слухаючи пісню поки невідомого, але кульного гурту, я думаю про нас із тобою. Про те, які ми різні і водночас схожі. Чи буваєш ти серйозним? Так, якщо в костюмі і краватці, але сережка у вусі видає доморощеного панка – протестанта, який зовсім ніякий не панк.
І знову, «I hate you»…. Прокидаюся посеред ночі від аж надто реалістичного сну про наш поцілунок. Хочу ще! Дзвоню тобі:
Ти спиш?
Ні.
Чому?
Чекаю твого дзвінка.
Заснути без нього не можеш?
Так. Про тебе думаю.
Давно?
Як тільки тебе побачив.
Боже, як же ти брешеш! Добре, хоч не в вічі.
Я не брешу.
Завжди ти так говориш.
Я тебе просто кохаю.
Я знаю. Я тебе теж. Але це все неправда. Все кохання розвіється на ранок.
Ти впевнена?
Абсолютно! Закладемось?
Ні, ти не права. Я тебе кохаю. І це вже ніхто не зможе змінити.
Окрім тебе самого…
Ні, навіть я цього вже не зміню.
Ти впевнений?
Абсолютно. Я тебе кохаю.
Якщо ці слова повторювати, то вони дуже швидко втратять своє значення.
Вибач…
За що?
За все.
Вибачаю. Слухай, певно я спати піду. Очі злипаються.
Йди. І знай…
Не кажи нічого! А то слова втратять своє значення.
Добре. Солодких снів. Цілую.
Тебе теж. У вухо. Спи!
Діалог, схожий на всі інші. Куди ж тебе подіти із мого серця?!
Вхідний дзвінок. «Женя;)». Беру слухавку:
Привіт.
Привіт. Чи як?
Сумую.
Ти чуєш?
Що саме?
Дощ…
Так. Ти далеко…
Ні, я поруч. Лиш поглянь у вікно. Бачиш?
Ні, але відчуваю. Ти поруч. Особливо коли йде дощ.
Хочеш, я тобі щось подарую?
Хочу. А що?
Мелодію крапель дощу. Лише вслухайся. Що ти чуєш?
Твій голос…
Дзвінок обірвався. А я все ще стояла і слухала мелодію крапель дощу. Вийшла на вулицю. Побіля міського будинку культури завжди збиралися скейтери. Я пішла саме туди. А дощ все йшов…
