Уранці прийшла я на берег Дніпра
Ковтнути снаги і серпневої мрії.
Та дух убиває задуха їдка:
У цвілі зеленій Славута вже мліє.
І чується шепіт у плескоті хвиль,
Що ними скорботний зализує рани:
- Допоки терпіти нестримний цей біль?
Коли вже скінчаться знущання тиранів?
Бо тромби з бетону вгнуздали мій плин,
Псує рідну кров смертоносна отрута.
Вода - не вода. Наче справжній полин.
А я - не титан. Це мені не забути.
Чи я не трудився весь доблесний вік,
Не раз смерті в очі хоробро дивився?
Чому ж байдикую який уже рік,
Недбальцям, як ворогу,сліпо скорився?
Дай, Боже, мені хоч краплиночку сил!
Бо ран у стражденній душі не злічити.
Для себе ніколи добра не просив,
Хотів би людей жить по-людськи навчити.
Я глянула скрушно на води Дніпра,
Немов навесні напилась безнадії.
Враз чую,як серце моє завмира
Й, кліпнувши очима, ураз постаріло.
Проте заволала, тамуючи біль,
Аж вуха заклало змарнілій окрузі:
- Славуто, хай віра поможе тобі!
Ще є в тебе істинно людяні друзі.