Вічній пам’яті Т. Г. Шевченка
За тисячу верст від родимого краю,
В степу, у безлюдній пустині,
Сумує козак по загубленім раю,
По матері любій – Вкраїні.
Нема йому волі, стережений пильно
Ночує, і днює, і ходить.
Не має він друга, хто був би прихильний,
Самотньо свої дні проводить.
А думка, як вихор, літає, несеться
Від берега моря Аралу
У рідну сторонку, де ворог сміється
І всіх обдирає зухвало.
В душі його ласка й кохання малюють
Покутниці образ безгрішний.
Ах, мучать Вкраїну, паплюжать, грабують!..
І спогади мчаться невтішні:
«Віє вітер, сонце гріє
У степу широкім,
Що далеко там чорніє,
Де курган високий?
То незрячий перебендя
На бандурі грає,
Про козацтво, про гетьманство
Сам собі співає:
«Ой, у славі йшли ми з бою,
Скрізь у дзвони били!
Меч гетьманський з булавою
На царів ходили.
Мали славу, мали долю,
А тепер пропала;
Мали щастя, мали волю,
А тепер не стало;
Стогнуть, плачуть степ і люди
Під злою рукою,
Ворог темний сів на груди
Брилою тяжкою.
Де, Богдане, славний Хмелю,
Де ти? Відгукнися!
За народ наш, за Вкраїну,
Брате, заступися».
Сонце гріє, вітер віє,
По степу розносить
Золоті слова із пісні –
Косарям доносить.
Люди, вчувши правди слово,
Заспівали тихо
Про наругу, малодушність,
Й панування лиха.
Економ – як бочка пива,
Посіпаки в злості:
«Нумо ж, хлопці, живо, живо!
Бо здерем до кості!»
Сором, сором!.. Люд покірний
Вниз лицем схилився...
Пане, пане – гаде чорний,
Щоб ти з світу звівся!..»
Одна за одною проносяться з’яви,
Мигтять бузупинно, мов тіні:
Невільницький побут, і сльози криваві,
Наруга, насмішки, терпіння...
Туди, до нещасних, у думці сягає
Пісняр підневільний величний
І Богу на небі любить присягає
Народ свій – любити довічно.
Алесь Гарун
За тысячу вёрст ад радзімага краю
Вечнай памяці Т. Р. Шаўчэнкі
За тысячу вёрст ад радзімага краю,
У стэпу, пустэчы бязьлюднай
Сумуець казак па загубленым раю,
Па маці-Украіне цуднай.
Няма яму волі, пад вартаю пільнай
Начуе і днюе і ходзіць,
Ніводнай ня мае людзіны прыхільнай,
Самотна дзянёчкі праводзіць.
А думка, як віхар, імчыцца, нясецца
Ад берагу мора Аралу
На родну старонку, дзе вораг сьмяецца
I ўсіх абдзірае памалу.
Ў душы яго ласка, каханьне малююць
Пакутніцы вобраз бяз сказы.
Ах, мучаць Украйну, рабуюць, ганьбуюць!..
Імчацца, нясуцца абразы:
«Вее вецер, сонца грэе
На сьцяпу шырокім,
Што відаць здалёк, чарнее,
Дзе курган высокі?
Сьляпы гэнам на бандуры
Перабэндзя грае,
Аб казацтве, аб гетманстве
Сам сабе сьпявае:
«Ой, лунала наша слава,
Аж у звоны білі!
Меч гетманскі і булава
К каралям хадзілі.
Мелі славу, мелі долю,
А цяпер прапала;
Мелі шчасьце, мелі волю,
А цяпер ня стала;
Стогнуць, плачуць стэп і людзі
Пад чужой рукою,
Вораг цёмны ўсьсеў на грудзі,
Не даець спакою.
Дзе, Багдане, слаўны Хмелю,
Дзе ты? Адгукніся!
За народ наш, за Ўкраіну,
Браце, заступіся».
Слонца грэе, вецер вее,
Па стэпу разносіць
Тыя словы залатыя, –
Да касцоў даносіць.
Ўчулі людзі праўды слова,
Засьпявалі ціха
Аб тым зьдзеку, паняверцэ,
Панаваньню ліха.
Пан аконам – бочка піва. -
Цівуны у злосьці:
«Нуж-ма, хлопцы, жыва, жыва!
Бо зьдзяром да косьці!»
Сорам, сорам!.. Люд пакорны
Галавой схіліўся...
Пане, пане – гадзе чорны,
Каб ты зь сьвету збыўся!..»
Адна за аднэю праносяцца зьявы,
Мігцяцца безупынна абразы,
Нявольнічы побыт, і сьлёзы крывавы,
I зьдзек глузаваньня, уразы...
Туды, да няшчасных, у думцы сягае
Пясьняр гэніяльны прыгону
І Богу на небе любіць прысягае
Народ свой – любіці да скону.
ID:
754589
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 09.10.2017 23:56:09
© дата внесення змiн: 09.10.2017 23:56:09
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
