Коли на черговому творчому івенті
зустрічаються поет та поетка,
що досі тільки лайкали пости один
одного у соцмережі,
і між ними відбувається щось
більше, ніж близькість,
те, що сколихує їхні вірші,
змушує пришвидчено битися букви
і ставити три крапки у кінці речення,
які переростають у три дні параноїдального
вивчення чужого профілю,
з думкою: хто з нас про це напише першим.
Ок - вирішує вона - надворі ж двадцять перше століття,
візьму ініціативу у свої руки -
і одразу візуалізовує її, розміром з долоню.
Хм - обмірковує він - здатись чуттєвим не так вже й соромно,
навіть, будучи із модною бородою.
Й одночасно тиснуть на кнопку "опублікувати".
Дивіться-дивіться - коментують віртуальні знайомі -
вони ділять між собою збірку.
І краплями затяжного дощу критика поллється,
просочуючи кожну сторінку,
залишаючи чималі плями і знаки питання.
А знаки відповіді, завуальовані під код секретний,
ключ до якого відомий тільки їм,
без втручання читачів,
слугуватимуть і епілогом, і подякою, і ліричним відступом,
аж поки збірку до друку не візьмуть.