|
«Міст вавилонські башти
Гонорово підносимо знову,
А Бог
Міста на пашу
Руйнує,
Мішаючи Слово…»
(Володимир Маяковський)
Грудень був сірим і понурим. Хотілося свята. Я згадав стару добру прикмету китайських чиновників, вірність якої я випробовував неодноразово на власному сумному досвіді: «Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш!» І я вирішив зустріти Новий рік у теплому та мудрому товаристві Серафима – пітерського Сократа, філософа буття, мислителя факту. Крім того, я хотів у ніч свята цікавого і доброго співрозмовника (таких людей іноді наша колоінтелігентська братія називає «цікавники») та й хотілося задати Серафиму кілька запитань, які мене давно мучили – з раннього дитинства. Запрошувати Серафима в гості нині в Пітері вважається моветоном, епатажем, єрессю і мало не крамолою. Але прийдешній Новий рік – Рік Жовтого Собаки, а значить, рік кініків, що пишаються прізвиськом «собака», а значить і Серафима – пітерського Діогена. «Саме цей співрозмовник принесе мені одкровення в Новому році!» - так я вирішив. І намір запросити Серафима став незворотнім.
Але тут, як то кажуть папуаси, легко сказати, але важко зробити. Знаючи погляди Серафима на оточуючий світ, потрібно було підібрати в домі відповідний інтер’єр, створити потрібну атмосферу, щоб цього філософа не образити. І підібрати відповідне товариство, щоб не пролунав черговий скандал з неминучими і далекими наслідками, суттєвими як для Пітера, так і для його богеми. Та що там говорити, і для Росії загалом! Бо Серафим, крім того, що філософ, любомудр та мислитель, ще й крилатий небожитель та шаман. А мало що він може ненароком для Росії нашаманити!
У першу чергу – атмосфера. Тобто, інтер’єр. Знаючи, що Серафим не любить, просто терпіти не може нічого германського (ох, ці Germani – люди за рікою!), ніякого германофільства, ялинку я подарував сусідам. Вони хоч і алкоголіки, і нічні дрельники, але ялинку люблять. Ставити і прикрашати напередодні Нового року ялинку – звичай германський, скандинавський навіть. Як втілення Світового Древа Іггдрасіль у домі. Серафим цього не любить і навіть зневажає цей звичай. І що дивно – Серафим то сам у Пітері живе – у місті германофільському. Тут кожний міщанин, який поважає себе, наймає для своїх чад гувернантку-німку. І то конче лютеранського віросповідання. І дітиська у Новорічну ніч співають: «Танненбаум! Танненбаум!» Не тільки під час свята в садочку та в школі, але і вдома, зазираючи під ялинку – що там подарували «фатер та мутер» та «герр Пітер» - покровитель міста, де до мера звертаються не інакше, аніж «майн ґерц», де церкву називають «кірхою», а попа – «пастором». Серафим просто постійно пливе проти течії. І великий поціновувач руської старовини та звичаїв. Я згадав раптом старовинний російський чи то московський звичай прикрашати напередодні Нового року мандаринове дерево. Добре, що в мене в домі вже виріс мандаринчик дай Боже. Прикрасив я його маленькими ліхтариками та дзвониками і посадив під деревом глиняних іграшкових Місячного Зайця та Місячну Жабу, що згідно переказів давніх москалів приносять дітям подарунки – зілля вічної молодості та солодкі рисові колобки. Потім я подарував зібрання творів Йогана Крістофа Фрідріха фон Шиллера школяру Петрику з третього поверху, а портрет Отто фон Бісмарка зняв зі стіни і закинув на горище. На стіні утворилися світла пляма і порожній цвях. Щоб не виникало питань, я позичив у сусідів портрет Чингіз-хана. Все. Традиційна російська атмосфера була створена. Іграшкових діда Мороза та Снігуроньку я просто викинув на смітник. Знаю, що Серафим говорив неодноразово, що в давні часи на Русі Дід Мороз – це було божество зла, демон, символ смерті, що приходив забирати душі людей в страшний потойбічний світ. І ходила з ним поруч сама Смерть, одягнута в біле – Снігова Діва. І мати в домі такі от персонажі Нового року – це накликати біду.
Потім – питання з гостями. Серафима далеко не всі в Пітері сприймають в якості філософа. Крім того, слід було врахувати релігійні погляди – не хотілося Нового року отримати замість подарунків бійку в квартирі на релігійному ґрунті. Тому я запросив у гості людей з місцевої богеми – поетів-символістів з довгими і давно не митими жирними патлами та поетес-модерністок з хаотичною зачіскою, з волоссям, що фарбоване в зелене та ва інші отруйні кольори, довгими нігтями, що вкриті чорним лаком та з губами в помаді того ж кольору. Ця публіка до Серафима відноситься терпимо. Навіть любить послухати його «нетлінку». Але тут я згадав, що дами та мадмуазель з цієї публіки люблять «припудрити носик». Я тут же уявив собі погляд поетеси Елеонори Безбаштової сповнений здивування і журби: «А є чим носик припудрити?» Я тут же побіг в аптеку Миколи Рюміна «Капсула», що стоїть на Гороховій. Заходжу, а там дідусь біля каси:
- Я ветеран соціалістичної праці, ось посвідчення, мені десять грамів кокаїну по довідці!
- Дідусю! Немає кокаїну! Закінчився!
Пішов дідусь засмучений…
- А Вам що, бабусю? Якої припарки?!
- Мені марафєту для онучки!
- Немає, бабусю, марафєту! Був та загув! Ось, травички краще візьміть – індійський канабіс! Сорт «Маша і Ваня».
- Не треба, синочку! Мені порошку білого, того, що нюхати…
- Немає, бабусю! На переіндексації кокаїн!
- А Вам чого, товаришу громадянине? – і тут же пачку гумових виробів «Де Люкс» дістає і криво посміхається. Знаємо, мовляв, для чого прийшов…
- Невже зовсім кокаїну немає?
- Немає. Ніякого. Ні в порошку, ні в ампулах, ні в розчині. Ніякого!
Але по очах бачу – бреше. Сховав кокаїн, *** Спекулює. Виходжу з аптеки, а тут до мене якийсь тип неголений підходить:
- Є і нюхнути, і вколотися…
Я зміряв його зневажливим поглядом – знаємо ми їх – підсунуть в останній момент замість кокаїну стрептоцид. Літай потім понад хмарами… Думав вже грибів польоту на Троїцькому ринку купити, але згадав одного знайомого аптекаря. Побіг на Удільну, в аптеку «Граф Каліостро»:
- Саньчику, друже, братан! Виручай! Кокаїну потрібно, хоч трохи. Новий рік з друзями потрібно зустріти.
- Добре. Для себе беріг. Розібрали нині весь. А нового не привезли. Ось є баночка колумбійського «Яскраве сонце» і флакон венесуельського «Ранок Оріноко».
- Я тільки колумбійський визнаю. Дякую, друже!
Дорогою я купив слоїк соку журавлини та коробку цукерок «Ведмедики в лісі» в гастрономі «Нева». Приготував на швидку руку солодких рисових колобків. Все, зустрічати Новий рік можна. Хоча, згідно старовинної російської традиції, зустрічати Новий рік потрібно на мосту, над річкою, дарувати знайомим рисові колобки і говорити, що приніс їх Місячний Заєць Юе Ту. Але всіх звичаїв дотриматись неможливо.
Гості почали сповзатися о сьомій. Патякали про те, про се, пили сік журавлини. Дами відходили в сторону «припудрити носик», повертались веселими. Хтось читав свої вірші, хтось прозу, хтось філософствував про «Нову епоху Жовтого Неба». О восьмій з’явився Серафим. Всі почали тішитись цим фактом, як дідько цвяшком. Аплодували: «З прийдешнім Вас, Серафиме Петровичу! Зачекались!» Серафим лише винувато посміхався. Всі відчували, що нині Серафим неминуче висловить Нову Думку.
Ближче до дванадцяти, відчуваючи наближення урочистої події, поет-символіст Родіон Раскольніков (що має дурну звичку - всіх знайомих щоденно запитувати: «Я тварюка тремтяча чи право маю?») несподівано встав і попросив тиші:
- Друзі! Давайте вип’ємо за Гіперборею! – на його очах з’явилися сльози, він здавлював застряглий шмат в горлі.
Дами розплакались, Серафим голосно зітхнув, всі перекинули догори дном келихи. До моєї квартири завітала моторошна тиша. Поетеса-феміністка Дарина Підстилкова запропонувала включити далекодив, тобто телевізор і послухати традиційне «бом-бом» (нібито ми в Ірландії). Всі якось полегшено зітхнули: не так все погано, не загинула ще Гіперборея, раптом воскресне з небуття. Воскрес Христос, воскресне і Гіперборея!
По телевізору якраз виступав Краб. Я знав, що вся ця богема – суцільна фронда. Подумав: «Ну, все! Кінець святу! Зараз телевізор заплюють, потім розіб’ють на частини і викинуть з вікна і будуть решту ночі брудно лаятись і кричати з вікна слова…» Але ні, минулося. Хоча на обличчі в кожного було написано, що краще б виступав би зараз не Краб, а Устриця або Дельфін. Або принаймні Морж. Краб філософствував про воду, про сіті, про рибу, про хвилі і течії. А потім сказав: «З Новим роком, громадяни!» І одразу: «Бом, бом!» Тут всі дружно закричали: «Сансара! Сансара!» Дами вищали, перекинули до пельки черговий келих соку журавлини і закусили замість фініків морошкою. Потім дружно заспівали: «Ом мане падме xyм!» - разів двісті. А після цього всі присутні направили свої погляди на Серафима: «Просимо, просимо! Тепер Вам слово!»
Серафим розгублено озирнувся навколо, подивився молитовно на портрет Чингіз-хана. Щоб якось розрядити атмосферу я почав діалог:
- Серафиме Петровичу! Нам давно хотілося почути Вашу думку про гроші. Кажуть, що ви гроші зневажаєте, називаєте їх папірцями, сміттям, брудом і засобами обміну і не користуєтесь ними з принципу. Тільки натуральний обмін. Так що це таке – гроші? Це світове зло? Це сміття? Чи це фантазія нашої хворобливої уяви? Чи це порожня абстракція?
- Ні, брешуть люди! Не так я думаю про гроші. Не так. Гроші – це святе. Це втілення на Землі Хліба насущного, який Бог дарує нам днесь. Викидати гроші – це все одно, що викидати хліб. Тут Борхес був правий. Я не користуюсь грошима, бо я грішник, я не гідний торкатися цієї святині, цієї божественної субстанції своїми перстами гріховними. Гроші я люблю, поважаю їх і схиляюсь перед ними, як перед втіленням Бога на Землі. О, якби росіяни любили гроші або хоча б поважали їх, це б врятувало Росію! Та що там Росію! Врятувало б всю Золоту Орду, всю Гіперборею! Але в Росії грошей не люблять… Не люблять… Коли я згадую гультяйські шаленства російських купців, коли вони смітили грошима, били люстри, заливали піаніно шампанським, стає сумно і безнадійно. Та що там казати… Не так давно я переконався, як у нас в Росії не люблять гроші. Ніхто не любить. Зайшов я одного разу до одного великого, просто величезного дому. Там було багато людей, що тинялися туди-сюди: на перший погляд без будь-якої мети. Потім бачу – довгі столи бетонні, а на них розкладені трупи тварин, розрізані та розрубані на дрібні частини. Люди підходять і дивляться на них. Думаю, що за розвага така дика, що це наші люди придумали – вбивати тварин, а потім виставляти їхні трупи і частини тіл на загальний огляд! Який жах!!! А потім дивлюся – підходять люди різного віку і статі і міняють частини цих трупів на гроші – віддають гроші і забирають частини трупів собі в торби. Думаю – що ж це робиться таке! Це як же треба гроші не любити і зневажати їх просто, щоб міняти їх на трупи тварин!!! І навіщо їм ці трупи? А потім я довідався жахливе! Виявляється, ці люди приносили трупи тварин додому, нагрівали їх до високої температури, а потім розсували свої щелепи – донизу нижню щелепу і клали частини трупів тварин до свого ротового отвору. Потім рухали щелепами, подрібнювали частини трупів і переміщували подріблене до свого шлунку. Потім виділяли стінками свого шлунку соляну кислоту та пепсин, потім пропускали ці шматки через свій кишківник. Потім відвідували кімнатку, де є водовідвідні пристрої і випускали залишки цих шматків трупів тварин через отвір, який у них є в нижній частині тулуба зі спинної сторони! Це ж до якого морального падіння потрібно дійти, щоб дотримуватись такого варварського звичаю! Бідна Росія! О, люди, люди… О, часи, о, звичаї!
Серафим зовсім зажурився і почав плакати. Сльози котилися градом з його очей на підлогу. Ми втішали його як могли. За вікном гавкав пес. Настав перший день Нового року…
ID:
810303
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.10.2018 08:31:01
© дата внесення змiн: 17.10.2018 08:31:01
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Точно! Це все написано жартома... 
Сподіваюсь, що справді вдалося написати смішно - хоч трохи. Але скоротити твір не вдалося - не ріжеться текст! 
