Колись і їй захочеться свободи,
Не озираючись закриє двері.
Лиш тихі кроки закарбують сходи
І "прощавай" заклякне на папері.
Нарешті він вдихне на повні груди,
Відчує волю, скине старі лати
І стане, як усі "щасливі люди"
Своє дозвілля легко обирати.
Охоче буде їхати додому,
Без докорів, у будь яку годину.
Бо він Господар і йому відомо,
Коли і з ким минає днина.
Вона дзвінками вже не набридає,
Не просить ласки і розваги
І без причини не ридає,
Що не отримує уваги.
Не треба приводу для квітів,
Безглуздих фраз і подарунків,
Не щирих клятв і заповітів,
Скупих у темряві цілунків.
Спитай себе, чи ти щасливий,
Уже не вільний, а самотній,
Де ніч чужа і день жахливий,
Не має радості в роботі.
Ніхто не кличе до вечері
І не питає, що тривожить.
Лиш погляд падає на двері,
Розлука смуток тихо множить.
Душа, розгублено зітхає,
Про те, що втратив, не спинив.
Збагнуло серце, що кохає,
Коли навіки відпустив...
Вона свободи забажала,
Не озираючись закрила двері,
Бо дожидати перестала.
"Прощай" лишила на папері..