Колихає вітер у полі,
На травинці нитку долі.
І тягнеться на тополі,
Що погорбились в неволі.
На діброві сонце гріє,
І в великім морі мліє,
Та в незгоді все ще мріє,
Побувати там де дніє.
Нитка тягнеться до моря,
Де сіяла рання зоря,
Де упала доня з горя,
Старого і сліпого кобзаря.
А на дні гуля русалка,
Що красива, мов фіалка.
А на березі сидів рибалка,
Що твердий, мов тая балка.
І русалка виринає
Спід води і споглядає,
На лиці той пропадає,
А в думках вже потопає.
Він побачив ту русалку,
І той сум, що гнув рибалку,
Пропав і згадав старую байку,
Що чував від діда змалку.
І зробивши крок до неї,
У руках поніс лілеї,
Поніс блакитні орхідеї,
Наче дивовижнії трофеї.
І тонув, благав рибалка,
А на дні ждала русалка
На гостя, що мов палка,
Тонула в морі чайка.
А у полі вітер гудів,
І гуляв поміж садів,
Там де сотні зорепадів,
І там, де рибалка сидів.