І приходила ніч до праматері всіх морів,
прикладалась чолом до руки, до чола губами.
На вологім піску ледве дихав і ледь горів
неквапливий вогонь, обережно розпалений нами.
І тьмяніли рожеві лінії край води –
ніч під небом усе перетворювала на льоди,
ледве дихали й ми,
та поволі прийшли до тями.
Ніч стояла над нами і не ворушилась, не
говорила про час, та згущалася над вогнем,
аж допоки він так спалахував і синів,
що виднілися в полум’ї руки її синів,
над якими уже не світила зоря нетлінна –
ніч усім до снаги, та не завжди моря по коліна.
От і ми тут одні, мов на дні, наче втрапили в ятір,
і солоне тепло в нас леліє морська праматір.