|
У дитинстві осінь для мене починалася з отого бабиного '' прийшов Спас - готуй рукавиці про запас '' і тривала до першого снігу. Рукавиці, звісно, ми не готували, але в дитяче серце закрадалася бабина передосіння тривога за прожитим.
І чому старші люди так чекають весну, не хочуть відпускати літо і бідкаються, що ось-ось прийде зима? Важко це зрозуміти, коли дні перестрибуєш, мов калюжі, і стрімголов біжиш до такого бажаного дорослого життя. Це потім ми розуміємо, що не такою вже й старою була тоді баба. А якою гарною вона була в квітчастій хустці, особливо літом у неділю! Одягне до такої ж цвітчастої спідниці нового яскравого светра - і така вже гарна, як грядка з кучерявими маками. От лише згрубілі від праці руки видавали ту боязку зиму, що випиналася сивим пасмом з-під хустки. Надто багато перероблено тими руками. Але нам, малим, здавалося, що і городи, і вся живність у хліві , і всі клопоти були саме створені, аби з досвітку і до вечора їм давали раду бабині руки. І варто було ввечері натерти поясницю цілющою настоянкою, поміряти тиск, як на тому й кінчалися наші дитячі жалості. Але чим більше минало літніх канікул, тим частіше баба міряла тиск і все менше допомагали настоянки.
Та баба довго '' не здавалася'': ось вона димбає з палицею до своєї Рябенької, кладе оберемок сіна в ясла і чаклує над відром. Дзвінке брязкання молока об відро стає все тихішим, а потім глушиться об велику білу шапку шумовиння. Старенька вдоволено гладить корову, а та дивиться на неї найдобрішими в світі очима, потім лиже куфайку і заривається мусою в пахуче сіно.
Баба зачиняє корову на засув і йде до хати. Перша вечірня зоря блимає над старою грушею, а біля її ніг клубочиться осінній вечірній туман. І ось вона вже пливе. Отак стоїть на хмарині з відром та палицею і пливе до свого осіннього берега, де з вікна її хати світиться вогник, а на порозі чекає опецькуватий кіт. Старенька щедро ллє в миску молоко, а згодом кіт з білими від піни вусами треться об її ноги.
І все ж баба викидає муркуна з хати, накладає в піч дрова, вечеряє кисляком з хлібом і починає читати Біблію. Час від часу вона зупиняється і починає переповідати сторазпрочитані розповіді про землю обітовану, до якої привів Мойсей народ ізраїльський. Її очі крізь опуклі лінзи блищать радісно та обнадійливо. І нам також стає радісно: і за Мойсея, мов за доброго бабиного друга, і за бабу, що вже не метушиться коло своєї вічної роботи, а ось тут така тепла та інтелігентна в окулярах розказує нам про чарівну палицю та манну небесну. Пізній вечір заглядає в маленькі вікна, а баба все розказує і розказує. А ми сидимо, слухаємо. І здається сам Бог сидить з нами на скрині, вдоволено погладжує бороду і підтакує бабі:
- Бо то є істина.
...
Минулося. Немає ні баби, ні скрині, ні тих безтурботних літечок. Натомість з нами летять нові технології, квантові обчислення, штучні інтелекти, нові віруси та антивіруси. Але в уже зрілому серці і досі живе та найдовершеніша істина, яку пізнала баба в свій час. От тільки ніяк не покидає передосіння тривога: а чи попливемо й ми на білій, мов молочна піна, хмарині до свого обітованного берега?
ID:
930790
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.11.2021 17:49:15
© дата внесення змiн: 13.11.2021 17:49:15
автор: Олена Жежук
Вкажіть причину вашої скарги
|
