Піднімаю обличчя назустріч краплям дощу.
Волоссям ловлю останні подихи осіннього вітру.
Думаю про те, що коли обійму тебе, то не відпущу.
Я блукаю лабіринтом, а ти моє сонячне світло.
Заплющую очі, і бачу теплий січневий ранок.
Ти стоїш біля дзеркала, підфарбовуєш брови та вії.
Чорна чашка з розчинною кавою - весь наш сніданок.
Просиш на тебе так не дивитися. Але я, здається, не вмію.
Через пів чашки кави, я проведу тебе до зупинки,
Міцно тримаючи в кишені твою ніжну долоню.
На прощання ти мене поцілуєш, і лише через хвилинку,
Зрозумію, прийшовши до тями: Я в твоєму полоні.
Дощ затікає за комір, та я не хочу розплющувать очі.
Ти зараз так далеко. А наше місто вкриває вогонь.
Тремчу від холоду. Треба зігрітись. Та я б і охоче.
Але в моїх кишенях так холодно без твоїх долонь.
