Їхала мама у бусі з маленьким синочком.
Збоку служивий сидів - рядовий ЗСУ.
Хлопчик ногами мотав, різав шир голосочком,
Острах в очах колихав, як листочок росу .
- Ну, й неспокійне маля, - зауважив військовий.
- Крутиться джмелем, гуде, не затихне й на мить.
- В нього ж життя в час війни, як у всіх - не казкове,
Бачив малий, як у небі ракета летить,
Як вона падає, дім у вогні загортає,
Як з того дому вискакує з криками люд.
Вчує тепер якийсь гул - куди бачить, тікає.
Спати не може вночі, вдень бере його нуд.
Їду до рідних із ним – в край, де менше гуркоче.
- Хлопчику, - каже служивий, а йди-но сюди.
Я розкажу тобі казку про воїнів. Хочеш?
Тих, які край наш врятують від злої орди.
- Добре, - промовив малий, вигнав з нутрощів охи,
Плигнув в обійми солдату, мов риба в Десну.
- Знаєш, з тобою не страшно мені ані трохи,
Ти говори.
І за мить на колінах заснув.
Душевно, зворушливо. На жаль, ця війна випала на долю наших дітей і внуків. 
