Оповідання для дітей
Ліля проживала у сільській місцевості. Вона вчилася у місцевій школі, в четвертому класі. Дівчина мала непогані знання з усіх навчальних предметів, та найбільше любила уроки музики, малювання, трудового навчання. Малюнки, аплікації, витвори з різних матеріалів їй вдавалося робити краще, ніж іншим. А ще Ліля, як і її мама, дуже любила тварин. У них жив доберман Палкан, старий пес-приблуда Бровко, трійко котів: дві кішечки – Муся, Куся й кіт Гризь, яких їм хтось на подвір’я маленькими підкинув – не викинули. В родини був хлів, в одній частині якого мешкали три кізочки й козлик – усі породисті, в другій – свинка в кучі та курочки. Тато Вадим, окрім того, що працював водієм на заводі, щоліта косив траву, складав її, як висохла, в копички. Мама Надія працювала на пів окладу бухгалтеркою на тому ж заводі, що й тато, а ще доїла кіз, готувала тваринам корм. Ліля допомагала їй.
Коли в Україну прийшла війна, й на сході, півдні та півночі країни почалися військові дії, Лілин тато вступив до ЗСУ. Він пройшов необхідну військову підготовку й почав захищати свою Батьківщину. Ліля хвилювалася за тата, але не зневірювалась. Коли батько дзвонив їй, казала, що любить його, чекає на закінчення війни і його повернення. Дівчинка на очах подорослішала, вона стала серйознішою, почала краще вчитися і поводитися у школі.
Після поранення і подвійної контузії, при якій тато Лілі частково втратив слух, його демобілізували з армії, тобто, відпустили додому.
І хоч у пана Івана були певні проблеми зі здоров’ям, його дочка дуже раділа, бо ж татусь повернувся живим, цілим і тепер вона його могла бачити щодня.
Якось Ліля із двома своїми однокласниками поверталася зі школи. На півдорозі до дому почула тихенький пискіт, який доносився з протилежного боку. Дівчинка кинулась до місця, звідки ішов звук. У траві, між дорогою та тротуаром, вона побачила маленьке, мохнате і кругле, як м’яч, цуценя. Воно кинуло на Лілю благальний погляд і знову запискотіло. Дівчинці стало шкода песика. Вона взяла його на руки – не пручався, не дряпався, смирно лежав на руках, наче все, хоч і мале, своє життя знав дівчинку. Ліля притулила щеня до грудей і враз відчула, як щось ніжне і тепле залізло в її душу. Стрепенулася. Ще дужче притиснула собаченя до грудей. Переходила дорогу, як на ній не було транспорту, питала у пса:
- Як ти опинився на вулиці? Викинули з автівки? Хочеш, щоб я тебе забрала до себе?
Песик кліпав очима і піднімав мордочку вгору.
- Куди ти його віднесеш? Додому? – запитав однокласник Андрійко.
- Так.
- А мама з батьком не сваритимуть тебе, у вас же є пес? – мовив Артем.
- Не знаю, що скажуть. Але я не можу його залишити одного біля дороги. Він маленький і боїться самоти. Тремтить весь
Погладити діти щеня, і Ліля понесла його додому.
- Мамо! – мовила, як зайшла на своє подвір’я й побачила біля дверей неньку. - Давай залишимо цього цуцика в нас, - мовила. - Він – безхатько. Розумієш? – і в сльози.
Що мала мама робити? Лишила. Викупала, висушила, на покривальце поклала, кашкою нагодувала. Пів ночі песик спав, а тоді збудився і скавуліти став.
- Мабуть, хворе твоє цуценя, доню, - мовила вранці Лілі мама. – Спало неспокійно вночі, стогнало.
Зажурилась Ліля.
- Ви ж його не викинете? – спитала. І знову у сльози.
- Не плач. Не викинемо. Батько поїде до лікарні на процедури і цуцика візьме зі собою, покаже його ветеринару.
Заспокоїлась дівчинка. Поки прийшла зі школи, тато уже був удома, і песик теж. Лікар, повідомила Лілі мама, назначив йому лікування. Казав, що в цуценяти застуда, мабуть, цілу ніч провело на морозі. Почали лікувати. Тато пив свої пігулки, Бім – так назвали пса, свої.
- Прорвемось. Ми сильні! – запевняв пан Іван свою дружину та доньку. А й справді, за якийсь час їм обом полегшало. Всі в родині раділи.
Минув час. Бім виріс. Виросла й Ліля. Якось вона йшла з магазину, несла в одній руці сітку з продуктами, в іншій – сумочку, в якій лежали не тільки ті гроші, які мама їй дала, щоби вона купила хліб, сир та ковбасу, а й ті, які дав тато для того, щоб вона оплатила навчання за пів року у вузі. Це було взимку, коли сутінки швидко спадають на землю. До хати, в якій Ліля жила з батьками, їй залишалося пройти ще метрів із тридцять. Але раптом сталося непередбачуване. З-за дерева на тротуар вибіг чоловік, лиця якого не було видно, бо він натягнув на всю голову шапку з вирізами для очей. Він вдарив Лілю по голові, а тоді по руці, вихопив з рук її сумку й побіг, розсікаючи темряву. Ліля не впала від удару, але від страху й болю голосно закричала. Крик дівчини почув Бім, він миттю прибіг до неї. Ліля пальцем показала йому, куди побіг злочинець. Пес наздогнав його, вкусив за руку. Злодій кинув сумку на землю й намірився тікати, та пес не відпускав його, стояв і гарчав на нього доти, поки не збіглися сусіди з вулиці. А коли збіглися, то викликали поліцію. Злочинця забрали. Ним виявився один молодий чоловік із сусіднього села, який взяв у банку велику суму грошей нібито на будівництво будинку, а сам програв її у карти. Його засудили.
Ліля продовжила своє навчання у вузі. Вона, як і раніше, любила всіх своїх тварин, але Біма – найдужче. Коли приїжджала зі Львова на вихідні, завжди чимось смачненьким його пригощала. І Бім любив її. Коли бачив дівчину, стрибав довкола неї, лизав їй руки. Мама з татом усміхалися. «Гарна в нас доня, добра, - казали. - І пес, якого вона принесла додому, добрий. Відпрацював за те, що взяли його!
ID:
974114
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.02.2023 17:49:12
© дата внесення змiн: 21.02.2023 20:16:45
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
