Слухайте, як По-Пук Ківіс,
Цей вродливий Єнадізі,
Що його Шаленцем кличуть,
Збурив селише турбою.
Слухайте про всі нещастя, –
Як він втік від Гаявати,
Дивно як переселився,
Про кінець його пригодам.
На рівнині Ґітчі Ґуми,
Там, на дюнах Неґо Ваджу,
Біля ясних Вод Великих,
Мав притулок По-Пук-Ківіс.
Той, що в пристрасті шаленій
Завихрив піски всі разом
Там, на дюнах Неґо Ваджу,
В час, коли поміж гостями
Він так весело й шалено
На весіллі Гаявати
Танець Жебрака ушкварив.
В пошуках нових притичин
Із притулку По-Пук-Ківіс
Швидко в селище дібрався, –
Там знайшов зібрання хлопців,
Що в помешканні Іаґу
Дивні слухали брехеньки
Про його чудні пригоди.
Він розказував їм повідь
Про Оджиґа, Літотворця,
Як зробив той дірку в небі,
І як видерся на небо, –
Літню випустив погоду,
Вічне благодатне Літо.
Як старалась спершу Видра,
Як Борсук з Бобром і Риссю
Брались це зробить по черзі, –
Із гірської верховини
Били лапами по небу,
В небо билися лобами.
Небо трісло, та вціліло.
Як, піднявшись, Росомаха
Зготувалась до змагання,
Сіла почіпки, як білка,
Мов цвіркун, зложила лапи.
«Раз стрибнула, – вів Іаґу, –
Раз стрибнула і над нею
Небо, наче лід, зігнулось,
Що його спирають води.
Вдруге скочила й над нею
Небо, наче лід, тріщало,
Що його підносить повінь!
Втретє скочила й над нею
Небо трісло на шматочки
І вона пропала в ньому,
І Оджиґ, Пекан* Пролаза,
Тут же скочив вслід за нею!»
"Досить! — крикнув По-Пук-Ківіс,
На порозі зупинившись, –
Я стомивсь від цих балачок,
Від Іаґових історій,
Від слів мудрих Гаявати.
Є таке, що вас розважить
Краще, ніж пусті балачки».
Торбу з вовчих шкур розкривши,
Він дістав звідтіль поважно
Всі тринадцять штук потрібних
В Пуґасеїньґу, грі в кості.
Білі всі з одного боку,
З боку іншого – червоні.
Дві Кенабік, дужі змії,
Теж Ініневуґ, дві ляльки,
Пуґамоґана, дубину,
Рибку Киґо і чотири
Диски круглі Озавабик,
Теж три качечки Шішібвуґ.
Все із кості і яскраве.
Все, крім круглих Озавабик,
Полірованих, з латуні, –
Інший бік у них був чорний.
В чашу з дерева поклав їх
Струсами змішав всі разом,
Потім висипав на землю
І пояснював всім гучно:
«Все лежить наверх червоним,
А один Кенабік сперся
На блискучий бік латуні,
На лискучий Озавабик, –
Це сто тридцять і ще вісім!»
Знов струснув усі частини,
Струсами змішав їх разом,
Потім висипав на землю
І пояснював знов гучно:
«Вийшли білими Кенабік,
Теж Ініневуґ, дві ляльки,
Решта все наверх червоним, –
Ліком п'ятдесят і вісім!»
Так він вчив азартним іграм,
Так пояснював відкрито,
Як збагнуть мінливий успіх,
Різні значення і зміни.
І очей цікавих двадцять
З захватом вп'ялись на нього.
Тут озвавсь старий Іаґу:
«Досить ігор заповзятих
Бачив я в чужих народів,
Досить грав в чужих країнах.
Той, хто грає із Іаґу,
Мусить мати спритні пальці;
Хоч ти думаєш, що спритний,
По-Пук-Ківісе, – програєш;
Можу дать тобі уроки,
Як у кості маєш грати!»
Сіли всі і разом грали,
І старі, і з ними юні,
На убрання, зброю, вомпум,
Грали ніч, – до ранку грали,
Грали, поки Єнадізі,
Поки хитрий По-Пук-Ківіс
Їхні цінності не виграв,
Все найкраще із убрання,
Одяг з шкіри й горностая,
Паски вомпум, гребні з пір'я,
Капшуки, люльки і зброю.
І очей шалених двадцять,
Наче вовчі, вперлись в нього.
Мовив радий По-Пук-Ківіс:
«Я самотній у вігвамі,
У моїх відважних мандрах
Помічник мені потрібний, –
Радо взяв би Мешінову,
Як слугу і люльконосця.
Я поставлю весь мій виграш,
Купу вбрань, що біля мене,
Всі ці вомпуми і пір'я,
На один кидок поставлю
Проти юнака отого!»
Мав шістнадцять літ той хлопець,
Був він небожем Іаґу;
Називавсь «Лице в тумані».
Як вогонь горить у люльці,
Червоніє під золою,
Так під буйними бровами
Блисли очі у Іагу.
«Ух!» – гукнув він роз'яріло;
«Ух!» – за ним усі гукнули.
Взявши чашу дерев'яну
Міцно пальцями сухими,
Він стиснув Онаґон згубний
І струснув несамовито,
Аж фігурки задзвеніли,
Як додолу він їх кидав.
Два Кенабіки – червоні,
Ініневуґи – червоні,
Шішібвуґи – теж червоні,
Чорні диски Озавабик,
Тільки біла рибка Кіґо;
П'ять всього там був рахунок!
Посміхнувся По-Пук-Ківіс,
Чашу потрусивши, кинув
Всі фігурки у повітря,
Їх розсипавши довкола.
Темні й світлі Озавабик,
Решта білі та червоні,
І між ними прямовисно
Звівсь Ініневуґ єдиний.
А умілий По-Пук-Ківіс
Мовив, ставши між гравцями:
«П'ять десятків! Гра для мене».
І очей сердитих двадцять,
Наче вовчі, вперлись в нього,
Як виходив він з вігваму,
Як за ним йшов Мешінова,
Що був небожем Іаґу;
Йшов юнак стрункий, високий,
І в руках тримав він виграш, –
Одяг з шкіри й горностая,
Вомпуми, люльки і зброю.
«Все це, – мовив По-Пук-Ківіс,
З пір'я віялом махнувши, –
В мій вігвам неси на сході,
Що на дюнах Неґо Ваджу,
Від ігри були червоні
По-Пук-Ківісові очі,
Як він вийшов на повітря
Теплого світанку літа.
Весело пташки співали
І струмки текли стрімливо,
По-Пук-Ківісове серце
Радо, наче птах, співало,
Як струмок, з удачі билось,
Коли селищем проходив
В сірому тумані ранку
Із індичим опахалом,
З пір'я лебедя пучками,
До найдальшого вігвама,
До оселі Гаявати.
Був вігвам пустий і тихий, –
Не зустрів ніхто у дверях,
Привітать ніхто не вийшов;
А пташки навкруг співали,
І зсередини, і зовні,
Їли, пурхали, стрибали,
Тільки на верху вігвама
Каґаґі, Цар-Ворон стрінув
Криком, із очима злими,
Крилами махав на нього.
«Зникли всі! Пуста оселя!»
Так промовив По-Пук-Ківіс,
Зло у серце запустивши.
«Зник обачний Гаявата,
З ним дурненька Води Сміху,
Зникла десь стара Нокоміс,
Тож оселя без ослони!»
Взяв він ворона за шию,
Розкрутив його, як дзигу,
Потрусив його, як торбу,
Каґаґі вмить задушивши.
На самім верху вігвама
Залишив його висіти,
Як господарю образу,
І як глузи з Гаявати.
Увійшовши скрадним кроком,
Він у дикому безладді
Круг оселі все розкидав,
В безладі звалив на купу
Посуд з дерева та глини,
З буйвола й бобра одежу,
Шкурки відри й горностая,
Як образу для Нокоміс,
І як глузи з Мінегаги.
Потім вийшов По-Пук-Ківіс,
Лісом йшов зі свистом, співом,
Весело свистів до білок,
Що на нього з дупел зверху
Шкірки жолудів скидали.
До птахів співав утішно,
А вони з пітьми лісної
Весело відповідали.
Видерся на мис скелястий,
Дивлячись на Ґітчі Ґумі,
Примостився на вершині,
І чекав веселий, злісний,
Як вернеться Гаявата.
Розтягнувся він на спині,
А під ним плескались води,
Хлюпотіли мрійні води;
А над ним висіло небо,
Мрійне і дурманне небо;
Всюди пурхали, ширяли,
Гаяватині курчата,
Табуном над ним кружляли,
Майже крилами торкали.
Лежачи, він убивав їх,
І по десять, і по двадцять,
Їх тіла скидав зі скелі,
Кидав їх униз на берег,
Аж Кайошк, велика чайка
Сіла понад ним на скелю,
Крикнувши: «Це По-Пук-Ківіс!
Нас він сотнями вбиває!
Шліть звідомлення до брата,
Звістку шліть до Гаявати!»
*Пекан, ілька, куниця-рибалка –
північноамериканський представник родини куницевих.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha: 16. Pau-Puk-Keewis
ID:
980220
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 14.04.2023 22:21:27
© дата внесення змiн: 25.04.2023 16:03:32
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
