Обіймає яблуню туман
І шепоче пестощі до листя:
-Я так довго зустрічі чекав,
Ще весною полишив обістя.
Бачив сни про тебе уночі,
Чужина була мені немила.
Ну скажи хоч слово, не мовчи.
Я вже тут, чи ти тепер щаслива?
Чом не Рада бачити мене?
Де веселий сміх, радість чекання?
Думав я , любов не промине.
Чи забула зустріч ти останню?
-Чом забула, -яблуня в отвіт.
-Пам’ятаю, я у білім цвіті.
Так чекала кожен твій прихід,
Не було щасливіших на світі.
Відчувала дотик ніжний твій,
Поцілунки прохолодні і вологі…
Але потім об’явився суховій,
Стали квіточки мої убогі.
Де ти був, коли страждала я?
Коли спека омертвляла листя.
Бо для мене пісня солов’я,
Мов прощальні звуки падолиста.
А любов, як яблука мої,
Без підтримки геть пообпадали.
Тож мені слова твої пусті,
Відчуття засохли і пропали.
Вийшло сонце і розвіявся туман.
Знову зник коханець, як весною.
Відчувала яблуня обман,
Тому й плакала осінньою росою.
23.09.23р. Олександр Степан.
