До "Книги Пам"яті" Алли Мегель. "Наш німець".
Пам"яті бабусі та батька.
Чи багато ваші батьки чи інші родичі розповідали вам про війну? Нам, народженим у50-ті, 60-ті роки розповідали, бо тоді ще чимало було людей, що ту війну пам"ятали. Страшним було, голодним дитинство у тих, що пережили окупацію. Це не так просто забути.
Моєму батькові було лише 9 років, коли німці окупували Харків. Дядьків-підлітків, що залишилися у місті, погнали у концтабори працювати на заводах, бо вони вже мали неабияку у той час майстерність у токарній справі. Хто їх тоді видав німцям так і не довідалися. Та й бабка-циганка сама переховувалась, бо вбили б і до табору не доїхала - чимало їх таких лежить у яру в Лісопарку.
Німці ... Життя німці не відміняли. Працювати ніде, а годувати дітей треба. Ще троє малих братів та сестер залишилося у моєї баби. То й пішла "на мєнку", узявши з собою і мого батька, бо лишити боялася - як хто видасть, що мати її циганка.
Ходили місяцями, щоб принести бодай що, міняли мотлох на їжу - мерзлу картоплю, кусені хлібу, якусь крупу,олію - все чим могли поділитися такі ж голодні і голі. Та батько тяжко захворів, казали тиф. Не лишилася з ним - пішла далі, бо вдома ще голодні ротики чекали. Та й до смерті тоді відношення було знівельоване страхом голодноі смерті. Так вона й казала : "Від хвороби легше вмерти, аніж від голоду. Нехай тоді краще вб"ють. Аби не мучитися та не пухнути, як у голодівку..."
Вижив батько - дякувати добрій жінці, що пожаліла малого й не вигнала. Більше нікуди не брала баба - ноги поморозив, слабкий став. Повертаючись додому, ледве дотягла на санчатах, які хтось позичив. То ж залишала його по-тому з дідом-теслею, який у німців знайшов заробіток - робив труни.
А хлопчаки є хлопчаки. Все їм кортить до того, що не можна. То залізуть у комору, то набої вкрадуть. А одного разу підірвали міну у городі, бо хотіли полякати німців. Так потрапили до гестапо. Попоходив дід, поплакав : "Діти ж.." Не пожаліли. Повісили "об"явлєніє", що розстрілюватимуть хлопчаків за порушення окупаційного порядку.
"Поставили всих трьох нас до стіни. Ніхто не плакав, бо вже й не страшно було - байдуже. Кулемет перед нами поставили. А тут тітки набігли, на колінах просили, обіцяли, що шкури поздирають з нас вдома, тільки щоб дітей відпустили. Від того завивання і ми плакати почали. Прийшов офицер німецький і почав умовляти гестапівця відпустити. Довго кричав тому щось. Ми й не вірили вже, що живі зостанемося. Та вмовив. Дід привів додому, зняв ремінь і бив, а потім плакав... А товариш мій ще хотів щось вкрасти і поліз через паркан до комендатури - стрільнули у піхви, коли злазив. Помер у матері на руках."
Щоб не втрапив знову у якусь халепу, дід почав брати батька до майстерні. А німці теж люди: як побачать хлопця з дідом, руками махають, кричать: "Кіндер, ком, ком.." -хтось хліба дасть, шоколад уперше скуштував, бо німці пригостили. А офіцер, що гестапівця вмовив як розстрілювати хотіли, діду часто давав щось для дитини. На батька мого пальцем посвариться і засміється...
Окупація скінчилася - почались інші страхіття. То шукали запроданців, то співчуваючих. Люди сваритися з сусідами боялися - донесуть і заарештують, а тоді ж у табори. Казала баба: "Хто перший до телефону добіжить..."
Історія. Її треба знати. Щоб мати змогу щонайперше собі раду дати і залишатися людиною у будь-яких обставинах, бо чи судять люди чи ні, а божа кара усюди знайде.
Мою маму немцы нянчили, когда кричала ночами.
- Спи, матка, бабушке скажут, и носят по хате по-очереди ночью. Калмыков-карателей выганяли, когда те грабить приходили. Одного Гансом звали, другого - не знаю. 19 лет было обоим... Тыловые они были. Как наши к городу подступили, погнали в окопы и их.
Оба погибли в том бою. Бабушка ходила смотреть на мертвых. Так в окопе и похоронили... А деда родная мать, когда немцы переписывали, коммунистом назвала.
Полицай, что писал, говорит ей, он же не коммунист, вроде, и не записал.
А потом в селе встретил и спрашивает:
- чего дура такая?
- Та я не думала, что расстреливать коммунистов будут.
Так деду и пришлось под Одессой у родственников прятаться, до освобождения, а как освободили, пошёл в армию, до того не брали, инвалид, на Днепрогэсе взорвали его, без почки и с перебитой гортанью, шептал всю жизнь.
До Дюссельдорфа дошёл... Вот так.
Жизнь цветная. Кто враг, а кто друг?
АРИНА ЛУГОВСКАЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
История всей моей семьи переплетена войной. Я раньше не задумывалась об этом. Не было такого обострённого восприятия, как сейчас. Наверное это от того, что родные умерли и осталась печаль и память. Сейчас никто не может повлиять на наше понимание правды, а ведь рассказы отца и бабушки меня тогда шокировали - я не могла поверить и принять то, что мне рассказывали. Идеология сидела в нас крепко, вдалбливали основательно.
