Всі думали, що це лиш божевілля:
Субстанція-туман, що гнітить розум.
Не підлабузні квіти, а бадилля
В її думках несе для всіх загрозу.
Ось жовтий дім відкрив щасливо двері,
Всередину тягнув ланцюг обставин.
Лишила сльози й біль в минулій сфері:
"Щоб тільки на коліна не упала!"
Вона живе і бореться таємно.
З страшною силою пульсує її думка.
Її все труять, колють... А даремно:
Не знають, що крім сцени є лаштунки.
Її замкнули в пустці злого сміху.
Він тут усюди, вперто невловимий.
Наївність злоби - це для неї втіха.
І серце б*ється, б*ється без упину.
І знов укол. Шматок адреналіну.
Душа гортанно, глибоко кричить.
Вона ж мовчить і лиш ковтає слину.
Втомилася. Вже й справді їй болить...
А у кватирці небо синє-синє...
Простягне руку - хочеться дістатись.
Втекти заповненою з сеї порожнини:
"Не впасти на коліна! Не здаватись!"
- Ви бачили? Ви, лікарю, дивились?
Скільки народу зараз у приймальні?
- Чого так голосно? І що таке зробилось?
- Підіть погляньте! Вже підіть! Негайно!
І з виглядом серйозних дипломатів
Виходять з кабінету психіатри.
І глядь: курток тут більше, ніж халатів
"То вже цирки, а не прості театри!"
- До кого йшли? Пригоди тут шукають?
Повиганяйте їх! Багато шуму!
- Вони відвідувачі, що її чекають.
На нас вони лиш поглядають з глумом.
І лікар зблід. І лікар взяв листочок.
Він настрочив щось (звик до геноциду).
Прийшло в палату білих сто сорочок.
А ввечері справляли панахиду.
Їй ще поставлять пам*ятник великий,
Про неї ще складатимуть легенди,
Не буде для історії безлика,
І впишеться у кожні контингенти.
Вона колись повернеться, це точно,
Бо інші не напишуть її долю.
Вона вродилась у міцній сорочці,
Вона - борець. Її ім*я - це Воля.
привіт! 
