Їх у в"язниці зібралось чимало
Жінок, дівчат, зовсІм малих дітей.
Вона ж все ніби осторонь стояла,
Долоні пригорнувши до грудей.
Її як відьму на поталу видав
Слизький, пихатий, жадібний сусід...
Все зазіхав на цноту, зненавидів,
Коли не зміг ні взяти, ні купить.
Був допит. Кат зриває одежину...
Вона покірно показала вмить
Таємні родимки, сказала, що хотіла
Звести сусіда, і все місто підпалить...
Любила зло робить, колодязі труїла,
Любила шабаші та кров дітей смоктать-
Бо так боялась, що її тендітне тіло
Кліщі залізні будуть шматувать.
Благала, щоб її не катували,
І всі зізнання хутко підписала...
Суворі судді милосердя проявили-
Лише до вогнища дівчину присудили.
Кат вивів з зали і повів до ганку...
Чекати їй не довго-лиш до ранку.
І в анфіладі темній, де роїлись
Загиблі душі та останні їх думки
Вона рукою ніжно доторкнулась
До катової сильної руки...
І темна ніч. Вона не може спати-
їй жаль себе- цнотливу, чарівну...
Шкода загинуть , хлопця не пізнати,
З коханцем не провести ніч одну!..
Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?..
Відкрились двері. На порозі кат.
Бере за руку дівчину й виводить
У темну прохолоду анфілад...
У темному кутку вони лиш двоє.
Такий він сильний. А вона слабка...
Здригається вона, і відчуває
Як пестить тіло катова рука...
Чека на площі вогнище. Невпинно
Спливає час. Життя відійде з ним...
Вона зняла поволі одежину
і на коліна стала перед ним...
Ці відчуття... Як поклики до раю...
Це упоїння катовим... міцним...
Неначе кров із неї випиває...
Вона на ньому... І вона.. Під ним...
А там- лежать знесилені в нестямі
Солодким сном забувшись чарівним...
Нарешті кат її за плечі підіймає.
І ледь одягнена, вона їде за ним.
Куди веде? Невже ж таки на волю?
Дарунок- жити? Справдиться невже?
Ні. До в"язниці знов її заводить-
"Відпочивай до ранку. Скоро вже..."
Лягла вона спокійно і лежить.
Все відбулось. Чи варто далі жить?
На ранок кат прийшов. Узявши її грубо,
До зали вивів. Руки їй зв"язав.
Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба
Залізними цепами прив"язав.
І люди бачили, коли вогнем завзята,
Вона в сльозах дивилася на ката...
Вона не плакала від болю, не кричала,
Губами поцілунок лиш послала...
...... .......
В бридкій харчівні, осторонь, окраєм
Кат заливає трунком очі, проклинає
Свою роботу. Та робить її потрібно.
Допоки відьми- боронитись необхідно...
Зробив, що міг... Він милосердно відьмі
Подарував жіноцтва пізнання...
Що ж серце заболіло з того дня?
І все болить... В душі забракло сил...
І в смутку очі п"яні розглядають
Ту жменьку попелу, що висипав на стіл...
Дівча горіло...плавилось в вогні...колись давно...і я її не знала...але чому так боляче мені?..так закінчується мій вірш про відьму...але ще не дописала його...чи допишу тепер?..після Вас?...що ще можна дода ти?
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Душещипательная история, Сергей. Все ж сомнение берет по поводу последнего поцелуя. Хотя... умом человека не всегда понять.
А про ката - верю. Инстинкт, против него не попрешь.
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
При чем тут инстинкт? Он верил, что поступает правильно... В этой истории нет виноватых. Даже более. А судить может только совесть...
ти?
сомнение берет по поводу последнего поцелуя. Хотя... умом человека не всегда понять.
