Є. Євтушенко
переклад
Колись я дуже заздрив тим,
хто пише так, як закортіло,
чиї вірші́ незрозумілі –
то напівлід, то напівдим.
Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
боявся, що не відрізняв
абракадабри і трюїзму.
Я ліз зі шкіри в боротьбі
із божевіллям, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.
І я соромився тоді,
що не римується дурниця,
але єдиного добився –
що все життя, як жовтий дім.
І я себе, мов кат, замучив, –
ну в чому я не доборщив,
що все ніяк не відчубучу
щось на зразок: «не́-не́, ив-ив».
О, нерозгадані поети,
найнедоступніші предмети
для білих заздрощів моїх.
Я – найпростіший із простих.
Не те, що іншим, вам дано.
І вас гнуздати – марне діло,
бо те, що всім незрозуміло,
для вас, як ладан і вино.
Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у непохитній вірі,
що зрозуміють вас колись.
Щасливці!
Ви усе життя
не хибили.
І як це страшно,
усе життя писати ясно,
але піти у небуття.