Тихий осінній вечір. Раптом ввірвався Вітер крізь прочинене вікно.
-Не лякай мене так, приятелю! Ти як завжди нестримний! Та за це я і люблю тебе, - щиро зізналася давньому знайомому. Він, обійнявши мене прохолодою, взяв на руки і поніс у поле.
-Хочеш відчути себе насправді вільною, дівчинко?
- Свобода - моє друге я. Але лещата буднів не дозволяють наповну насолодитися нею, завжди доводиться стримувати пориви злетіти, щоби інші не здогадалися, що маю крила.
- Знаю, знаю, люди не розуміють крилатих. Тому-то і сидять у чотирьох стінах, не відаючи, який солодкий політ. Накопичують матеріальне, забуваючи про вічне. Ти невипадково стала моєю обранницею. Я помітив тебе вже давно. Пам"ятаєш, як мало не впала зі скелі, підійшовши занадто близько? Я підставив тобі своє прозоре плече, відновив рівновагу, а сірооке дівча, навіть не злякавшись, запитало: "Ти хто?" Який же був тоді здивований, що мене помітили! Зрозумів, що ти незвичайна.
- Я відчула тоді твою присутність. Одразу полюбила тебе! У тобі стільки свіжості та запалу, мій Борвію! Чим це можна замінити?
- Сьогодні я буду ніжним... Вітрові теж іноді набридає працювати - колихати дерева, розвіювати листя, давати енергію, дмухати у вітрила.
Наше побачення тривало усю ніч. Ти вдихав у мене волю, забирав утому, розповідав про свої пригоди, поклавши невагому голову на мої коліна.
Я щаслива з тобою! Люблю тебе, Вітре!