В моє вікно легенько стука осінь,
Й жоржинами всміхається мені.
Жовті листочки уплела у коси,
Й сережки горобинові ясні.
О подруго дитинства чарівного!
Згадай, як з парасолькою в руках
Стрибала по калюжах босонога.
А я - в новеньких синіх чобітках.
Й моєї юності утіха вічна –
Сотні побачень в парку в нас було.
Натхнення позолото поетична,
Бери мене у вічний свій полон.
Ти молодості муза легкокрила,
І вічний сум замріяних дібров.
Скільком ти , осінь, серце впокорила?
Чиїй душі не надала покров?
Прекрасно написано, Олено! Справді: осінь - це незвичайна пора! Мені чомусь саме восени найкраще пишеться і найглибше відчувається все, що буває у житті.
Гарний вiрш, Олено. Дiйсно, осiнь - чудова пора року. Вона найбiльше сприяе формуванню думок, пiдштовхуе людину до роздумiв. А до того ж осiнь дуже яскраво розфарбовуе навколишне середовище, вона талановита художниця. Це вона колега ваша - ви ж також художниця.
Тiльки от може вам у 3 рядку, аби яскравiше звучало, слово "уплела" замiнити на "заплела" - "Жовтi листочки заплела у коси".