Імпровізація пісні на слова
С. Єсеніна
Сяє щирим золотом
полум'я зорі.
У бору за озером
тужать глухарі.
І сумує іволга
на чужій межі.
А у мене вільного
світло на душі.
Знаю, вийдеш ввечері,
мила, за поріг.
Обійму за плечі і
однесу у стіг.
Ти фату коханому
віддаси сама.
Од любові п'яному
осуду нема.
Зацілую квіт очей
у руках своїх.
Понесу я ранок цей
за кайму доріг.
І нехай печалиться
небо угорі,
де сіяє радістю
тихий сум зорі,
поки сяє радістю
полум'я зорі.
Оригінал:
Выткался на озере алый свет зари.
На бору со звонами плачут глухари.
Плачет где-то иволга, схоронясь в дупло.
Только мне не плачется - на душе светло.
Знаю, выйдешь к вечеру за кольцо дорог,
Сядем в копны свежие под соседний стог.
Зацелую допьяна, изомну, как цвет,
Хмельному от радости пересуду нет.
Ты сама под ласками сбросишь шелк фаты,
Унесу я пьяную до утра в кусты.
И пускай со звонами плачут глухари,
Есть тоска веселая в алостях зари.
Мені до душі щира нестримність Єсеніна.
Ваша імпровізація ДУЖЕ гарна, але... причесана, "більш пристойна". Вкрадається враження, що Вам не імпонує молодечий вогник автора.
В інший час я Вам сказав би, що у стіг не пристойніше, ніж в кущі, хіба що звучить трошки ...м'ягше. Тільки не поспішайте гніватись, що я Вам знову пояснюю очевидне.