Все має свій початок, гарну пору
у барвах і мелодіях мажору,
за зрілістю ховається згасання
і, зрештою, – зажурливе прощання.
Красуня Осінь, мила чарівниця,
золотокоса, в царській багряниці,
що світ в казковій розкоші купала,
вже свою пісню щастя відспівала.
Минулий шарм здається ілюзорним
в фіналі листопада, де над чорним,
мов обгорілим, лісом і кущами
сумує небо, плачучи дощами.
Короткі дні, як листя за водою,
женуть у незворотність чередою
вітри різкі, підступні. Повні сили,
Царицю роздягали й голосили,
співали серенади, віртуози,
... та в співі тім – скорбота лакримози.
Отямившись від марева омани,
обшарпана, ховається в тумани,
щоб непомітно з ними розчинитись...
А через рік як Фенікс відродитись,
вдягнувши королівські пишні шати.
Знов буде в одах і піснях звучати
осанна, бо ж краса її – велична.
Ти, Осене, космічна госте, – вічна!
22.11.2017 р.