Йшов 1998 рік…. пора осіння. З кожним днем частіше густішали темні хмари. Зі сходу повівав вітер, на морі здіймав все більші і більші хвилі. Море сердиться, штормило, було якесь непривітне, сіре, нагадувало про холодні, моторошні ночі. Ніби підштовхнуло до думок -, треба наважитися, уладнати сімейне життя… скільки можна кочувати?! Чи вже й табором можна назвати ?!.Залишилося лише вісім сімей та пару старих чоловіків - одинаків. Неподалік від Одеси, в декількох селах вже жили осілі цигани, інколи й спілкувалися з кочівниками, запрошували в гості, пригощали чим мали.
Цього разу, табір зупинився на узліссі, біля старого крислатого дуба. Лише чуприна, ще ледь зеленіла, а інше ж, жовто- зелене листя тріпотіло, сперечалося з вітром, намагалося втриматися на гілках.
Вечоріло… До заходу пливли сірі хмари, по обрію збивалися до купи, край неба прикрасився в червоно - оранжевий колір.
Босонога юрба дітлахів, від трьох до дванадцяти років, задоволено бігала по опалому, багряному листі, підкидала його високо догори, насолоджувалася свободою. Діти грали в жмурки, деякі старші хлопці лазили по деревах, сперечаються, хто з них залізе найвище.
Біля щойно розпаленого багаття розсілися чоловіки. Гучні розмови… слова, підхоплені вітром, здіймалися і за миті пропадали в лісі. Час від часу, всі прислухалися,чи хтось з чужинців не навідається до них, чи часом не чути підводи, якою з Одеси мали приїхати дружини. Журився кожен чоловік, чи й буде вдача? Ворожіння така справа, сьогодні гарні заробітки, а завтра зовсім інакше, ніхто й гривні не дасть, ще й скандал вчинить. Набридло кочувати - це давно кожен тримав у своїй душі, але першим почати розмову, з них ніхто не наважувався. Лише позирали, то на вожака Яноша, то на старого цигана Марка. Дід чатував онука ( Баро), який бігав з дітворою. Всіх, дивувала його винахідливість, сміливість й хитрість. Хлопчикові було лише вісім років, але кмітливість і розум, можна сказати, на всі років дванадцять. Тішиться старий маленькою Мариною. Він рік назад привіз її з Молдавії. Сказав, що їй два роки, журився за її матір, що померла при пологах, а батько десь повіявся. Можливо й кочує, чи вже має своє житло, про це ніхто не знав. Дід часто палив трубку, замислювався- що ж їх далі чекає? Дивлячись на кожного, примружував очі, ніби заглядав у душу, раз – по - раз зітхав, потім відвертається від усіх, засинав. Дівчинка тулилася до нього, схилила голівку до грудей, намагається зануритися в обійми, відчути тепло його тіла, врешті зігрівається і теж засинала.
Неподалік коні заржали. Чоловіки притихли, галаслива юрба дітей побігла назустріч, всі зрозуміли - це поверталися жінки.
На траві розстелене велике рядно, по ньому розкладені овочі, фрукти, ковбаса, сир, яйця. Майже біля кожного, лежав нарізаний великими шматками хліб. Та ніхто першим не брав, всі чекали на вожака.
Після вечері, жінки заспівали журливу пісню, згодом притихли, кожна у роздумах. Діти, доволі наситившись, ніби пташенята, горнулися в обійми матерів, з бажанням зігрітися, ховали ноги під старі простирадла. Лише Янош спілкувався з старим циганом, той розмахував руками, щось шепотів йому на вухо. Згодом Янош підняв руку і голосно сказав,
- Роми, увага! Хоча я являюся вожаком, але даю слово старшому за віком, нашому поважному діду Маркові. Як він скаже так і буде.
Найближче до них, сиділи дві молоді пари з дітьми. Дмитро і Анжела, весь час намагалися втихомирити чотирьохрічну доньку. Віола вертілася, виривалася з рук, хотіла залізти на батькові плечі. Одночасно показувала язик шестирічному Артуру, який лежав на руках у свого батька. Поруч, прилігши на бік, його мати Надія, годувала грудьми двомісячну доньку Любу. Ці дві пари були дружніші між собою. Адже під час пологів Анжела ледь не померла, втратила багато крові. Арсен і Надія тоді й здали для неї кров. Їм дуже сподобалася ця весела, кмітлива, красива дівчинка. Анжела і Надія разом шили для неї одяг, тішилися, називали її принцесою.
Коли Віолі виповнилося три роки, Арсен запропонував Дмитрові домовитися, що їх діти одружаться за циганськими звичаями.
- А де наші нерозлийвода?- часом так казали батьки, коли діти десь зникали з очей, тихенько, дружно гралися.
А було й таке, що не мирилися. Тоді Артур залазив на одну з гілок якогось дерева, сідав й гойдав ногами, лише позирав на Віолу. Вона не йшла скаржитися, часто відкопилить губу, махне рукою і тут же приляже на траву, дивиться в небесну далечінь, вдає, що не бачить його. А коли в таборі з`явився Баро, став її охоронцем - нікому не дозволяв ображати. Артур часто отримував стусани, бо інколи і навмисно зачіпав дівчинку. То щіпне, то ніжку підставить, а потім робить вигляд, що це не він. Звичайно й Віола в боргу не залишалася. Але ж дівчинка - так її виправдовував Баро.
Старий циган, постукав трубкою по пальцях, дивився вдалину і ніби, щось згадуючи почав говорити,
- Схоже прийдеться нам прощатися. У кожного з нас вже є документи, тепер, все частіше, всі нас називають ромами. Тож маємо не відрізнятися від інших людей, вести культурний образ життя. Знаю, кожна сім`я має невеликий спадок, чи золотом, чи грошима від батьків. Думаю всі поступали мудро, не тринькали гроші на пусті забаганки. Тепер настав час вирішити свою долю, осісти в якомусь селі чи містечку, придбати житло. Я повернуся у Молдову, знайду до кого пристати, а ви, хто зі мною не розділяє цю думку, хочете кочуйте й далі, а ні, то сідайте де забажаєте. Ми з вами були у Чернівцях, Одесі, в Могилів Подільському, на Вінниччині, у Молдові. Не всі люди кочівників, приймають дружелюбно. Але ці роми що осіли мають хати, зібралися в общини, тож думаю і вас приймуть до себе. Прошу - не славте наш табір, не йдіть красти, поводьтеся обережніше з словом, вливайтеся в товариство. Сенсу кочувати й далі, я не бачу. Думайте роми… думайте…ранком я покину вас.
На узліссі, ще довго горіло багаття… Кожна сім`я вирішувала, як бути далі, куди та в якому напрямку їхати в пошуках щастя. Поміж хмар вирячився місяць, ніби придав впевненості ромам. Марко заграв на скрипці, зазвучали прощальні пісні…..
***
Сіріло небо, мжичив мілкий дощ… Янош вийшов з палатки… ще всі спали. Повернувся назад, подивився на старого цигана, йому здалося він не дихає. Від шарудіння Маринка відкрила оченята, відразу рукою торкнула старого,
-Малку-Малку!Вже ланок, вставай! Чуєш,вставай!
Від слів проснувся й Баро, але лежав тихо, добряче набігавшись за день, очі знову злипалися, хотілося спати.
Дід ледь відкрив очі, з уст виривалися незрозумілі слова, став часто дихати, захлинався. За мить до нього нахилився Янош. Старий ніби прощаючись, тремтячими руками схопився за його шию.
- Маринку… Маринку віддай Анжелі, вона за нею добре пригляне… Вона…вона не чистокровна циганка, по материнській лінії гагаузка, її батько колись кочував з нами. .. А Баро…хай, хай…Ар…
Тремтячі губи стулилися навічно…З повік скотилося кілька сльозин. Більше ні слова не сказав Марко… Від почутого, Баро вирячив оченята, майнула думка - Оце так новина!Та вмить хлопець здригнувся від шуму, здійнявся сильний вітер. Здалося відлітає душа Марка, прощалась, плакала за світом, хлюпотів сильний дощ.
В обідню пору дощ вщух, тут же , під дубом і поховали старого .
Янош, давно поховав дружину, вирішив поїхати до знайомих в Могилів Подільський. Він мав розмову з Дмитром і Анжелою, знав, що після перших пологів, вона більше не народить дитину. Подружжя втішається рішенням діда, дівчинку прийняли, як рідну. Щодо Баро, радився з усіма, ті букви, що вимовив дідй, стосувалися двох імен - Арсен і Артур, адже серед них більше не було інших імен на букву А. Все ж запропонував малому поїхати з ним. Але хлопчик підійшов до Арсена,
- Дядьку, я буду слухняним, називатиму татом…
Всі переглянулися, загомоніли, Надія просльозилася,
-Ну… тоді… тоді … тобі, я буду мамою.
Після поминального обіду прощалися, розуміли, що іншого виходу немає. В багатті догоріли непотрібні речі. З напруженим до болю обличчям залишки золи й попіл засипали землею, ніби ховали все минуле, прожите за роки. В очах розгубленість і відчай, кожен умовляв себе - Треба тільки наважитися!
Непомітно підкрадався вечір…. Летіли сірі хмари, загравали з вітром. Часом холодні краплі падали на плечі, підганяли йти якнайшвидше. Час від часу чутно торохтіння підводи й тихий гул від розмов, ховався вдалині. Нарешті почули тихий плескіт води… Стомлені, але усмішка скрасила їх обличчя, в очах блиск і надія на краще.
Осяяне місяцем море, переливалося, виблискувало, манило до себе. Інколи місяць ніби топився в ньому та за мить виринав. Море здіймало помірні хвилі, по них, то ясніше, то тьмяніше мерехтіли зорі.
Після холодного купеля, всі переодяглися в чисте вбрання й в нещодавно придбане взуття, адже серед людей намагалися виглядами більш- менш пристойно. Попереду, на них чекала дорога до залізничного полотна. Одна сім`я, з шести чоловік, їхала підводою вздовж залізничного полотна. Інші ж по шпалах поспішали в парк відстою електропоїздів, сподівалися переночувати у вагоні і ранком поїхати в напрямку Одеса - Київ.
Доля розкидала їх, на них чекали нові випробування. При прощанні домовилися, при нагоді, зустрітися в умовний час та в умовному місті на залізничному вокзалі у Хмельницьку. Янош в розмові з Дмитром, змінив свою думку, вирішив поїхати з ними. Вони зійшли на одній з зупинок, неподалік від Вінниці. Арсен же з сім`єю мав намір зійти в Жмеринці, пересісти на потяг до Могилів Подільського.
***
Минуло одинадцять років…. Роки в надії, в клопотах, метушні і сподіваннях. Янош і Дмитро з сім`єю, на одній із вулиць на краю містечка, придбали невеликий, занедбаний будинок. Познайомившись з сусідом, Дмитро допомагав ремонтувати машини. На цій вулиці та іще на одній, паралельній їй, в основному жили роми. За вулицями, на пагорбку тягнулася довга, густа посадка, ніби охороняла містечко. А далі, виднілися безмежні поля. Сусіди й більшість ромів, років три – чотири, як осіли в цих краях. Кожен живе своїм життям, виживав, як міг. Деякі жінки їздили у Вінницю, займаються ворожінням, дехто їздив у Хмельницький на речовий ринок, просто купував речі, а згодом возив по селах, перепродавав за більшою ціною.
Одного травневого вечора, неподалік від посадки сім`я розпалила багаття. Янош заграв на скрипці, яка дісталася йому в спадок від Марка. Залунала сумна, а потім і весела циганська мелодія. Частина її, легким вітром розноситься над містечком, частина губилася в посадці і вже зовсім тихо зникала в полі. Ось так, завдяки музиці, він зміг зібрати усіх ромів. Згодом згуртувалися в велику общину, бароном вибрали Яноша. Де багато вірних друзів там і живеться ліпше.
Дмитро закінчив курси водія, став таксистом, спочатку працював на орендованій машині, згодом вже придбав свою. За ці роки, сім`я окріпла, побудували просторий будинок. Анжела стала вправною господинею, навчилася готувати смачні страви, займалася дітьми. Віола, розцвіла, як квітка. Пишна дівчина з красивою формою очей, дуже схожа на батька, закінчила восьмий клас. Маринка ж худенька, струнка, як берізка, хоч і мала темне волосся і карі очі та все ж колір шкіри був трохи світлішим. Хоч дорослі й знали, що донька не рідна та дівчаток не розрізняли, все це тримали в таємниці. Одного разу Віола запитала Анжелу,
- Мамо,чому вона така худорлява, адже між нами різниця немає й двох років. Бачиш яка я, вже як доросла, все при мені, а вона, ніби їй їсти не дають.І зростом майже на цілу голову нижча.
У відповідь, та посміхаючись,
- Ти багато спиш, а вона он, яка непосидюча.А, якщо ж серйозно, ти більше схожа до батькової родини.Але й помічу, Марина гризе науки, а ти уроки пропускаєш, неналежно відносишся до навчання.
- Ой мамо, кому потрібне це навчання, основне вдало вийти заміж. Ти ж бачиш, як одружуються, багаті йдуть за багатших.
- Доню - доню! На все треба мати щастя!
Спочатку Анжела не хотіла дівчаток віддавати в школу та Дмитро наполіг, щоб вони отримали освіту. Часто повторював,
- Сонце моє, не той час щоби відрізнятися від інших дітей. Та й майбутній чоловік, щоб не називав не освідченою.
***
Сім`я Арсена, по приїзду у Могилів Подільський два роки орендувала житло з правом викупу. Дві, доволі невеликі кімнати в старому бараці, для сім`ї не принесли втіхи. Арсен складав гроші, щоб купити гарний будинок. У людей працював наймитом, кому нарізати дров, чи нарубати, інколи й криницю викопати, чи паркан побудувати. Баро часто оминав школу, намагався допомогти батькові, прислухався до порад. Арсен вчив хлопця,
- Ти не цурайся любої роботи, це тільки починати важко, згодом всього навчишся, втягнешся - буде легше працювати..
Надія виховувала дітей. Важче стало, коли Артур, а згодом і Люба пішли у школу. Вона вміла читати, але інших наук не знала, адже в школу не ходила. Їм часто допомагав Баро. Завдяки старанню, кмітливості, хлопець навчався майже на відмінно. Але згодом, коли придбали авто, з цікавістю читав книги по ремонту, сам зумів її ремонтувати. Вже пізніше здав екзамени, мав посвідчення водія. В Атаках знайшов роботу, працював водієм хлібовозки, тут же зняв житло. А через рік мав посвідчення водія - міжнародника, влаштувався водієм – далекобійником. Славний, кучерявий хлопець, дуже схожий на старого Марка, такий же розумний і працьовитий. Хоча й пройшло скільки років та він часто згадував Віолу, згадував останні слова Марка. Таємницю, що Марина гагаузка, тримав при собі. Іще мав одну таємницю – він ненароком підслухав розмову Арсена й Дмитра, коли вони домовлялися, що, як Віола і Артур підростуть, то одружаться.
За ці роки, дорослі декілька раз зустрічалися, то у Вінниці, то у Хмельницькому, розповідали про своє життя, де в чому й радилися.
Хоча розмов про домовленість за дітей і не було та Дмитро мріяв, у надійні руки віддати Віолу. Інколи задумувався, який він став цей хлопчисько? Сам його бачив, років три назад. Хай хоча би раз за скільки років побачилися діти. Артур вже навчався на юриста у Вінницькому коледжі – це втішало його, така професія для ромів - справжній скарб.
***
Цього року вересень видався доволі теплим… Погожий ранок віщував про сонячний день, по небу лише де - не - де розкидані перисті хмари.
Віола, вставши з ліжка, відчинила вікно, усміхнена, позирала довкола, підкралася думка - Це ж так чудово, на моє день народження буде гарний день, ще й гості приїдуть. Батько каже, старі знайомі та я їх майже й не пам`ятаю. Тільки й пригадую, один сюжет - бігла й впала, розбила губу. Кучерявий, чорнявий хлопчик умовляв щоб не плакала. Водою промив губу й приклав подорожник та, як його звати, точно не пам`ятаю, чи Баро,чи Борис? Іще Артуром, хитрого з кирпатим носом звали, пригадую, весь час зі мною сперечався.
В будинку веселі розмови…. Анжела з дівчатами крутили голубці, смажили котлети, чекали гостей. Дмитро радо потирав руки, трохи хвилювався, нарешті приїде Арсен з дітьми. Ну от і побачаться діти. Гризло сумління, домовленість,то така справа, краще було зробити заручини, чомусь тоді про це не подумав і Янош не підказав.
А Янош в цей час налагоджував скрипку, доволі сива шевелюра спадала на чоло, чоловік постарів - роки зробили свою справу.
За клопотами й час минає швидко…. Перед дзеркалом крутилася Віола.На ній строкатий, шовковий костюм з чотирма воланами. Зачарована ним, ніби потопала в маках, любувалася собою і золотим ланцюжком з омулетом, який подарували батьки.
За мить, поруч стояла Марина,
-Ой, сестро, яка ж ти гарна! Хоч нині заміж віддавай!
-Та зачекай, тож немає за кого…
-Ой, нема – нема… Чекай, ось зберуться гості, будеш вибирати.Тож заручин не було, значить вільна пташка!
-Досить базікати, не мине й року, й ти повністю зберешся в тіло, он вже яка, теж гарненька, ще й хитренька, хлопці теж будуть задивлятися. Хоча я вже помітила, як Яник Ворон, поглядає. Пам`ятаєш, ввечері на Зелені Свята, коли нас батько не відпустив на ставок. Я бачила, який він знервований ходив, дізнавшись, що ми не йдемо, теж не пішов, хоча хлопці його й звали з собою.
- Помітила – помітила… Але він гарячкуватий, видно в судинах тече чиста циганська кров та й не в моєму стилі. Я хочу такого, як батько розповідає про Артура. Розумного, ну і звичайно, щоб не лякались люди. А то, не дай Боже з такою пикою…
Марина зажала губи, майже впритул наблизилася до дзеркала, вирячила очі, скорчила гримасу. Голосний веселий сміх рознісся по кімнаті. Віола легенько ущипнула сестру за руку,
-Ні- ні, ти ж така гарненька, завжди рум`яні щічки і шкіра світліша за мою. В тебе теж має бути гарний хлопець. Не кривляйся, тобі не пасує.
Марина погладила сестру по плечі,
- Ну гаразд, немає часу й подуріти…Пішли нарізку робити.
***
Тим часом… Арсен з сім`єю? вже за пів години? мав приїхати. Баро - теж мав запрошення, передзвонив батькам щоб не чекали, за адресою сам знайде дорогу. Одягнений у білу сорочку, окроплений парфумами, присів за кермо авто, дивлячись у дзеркало, заспокоював себе - і чого хвилюватися? Здається готовий з`явитися перед нею. Скільки ж років ми не бачилися? Мабуть років п`ять…Яка ти зараз, Віоло?
Дорогою пригадував дитинство… Як просльозились її красиві оченята після невдалого приземлення, як намагався втихомирити й на губі зупиняв кров. У душі сподівався, що в подарунок їй сподобається золотий браслет. Вже більше року, в бардачку його авто, лежить каблучка для заручин, в надії, що колись Віола стане його нареченою. Інколи, все ж доганяла, підкрадалась думка - може вже й заручена, але тут же наполегливо заспокоював себе, напевно би такою новиною Арсен точно би похвалився.
Дмитро був у підвалі, коли Меrcedes-Benz під`їхав до воріт. Марина відразу кинулася надвір відчинити ворота. Але Баро не чекав, усміхнений, веселою ходою йшов назустріч,
-Це напевно Марина? Чи я помилився?
На згоду дівчина кивнула головою, зміряла поглядом із ніг до голови, під ніс прошепотіла,
- Красень! А чуприна, а високий…
Хитро зазирнула й голосно,
-Проходь, не соромся. Віола у будинку!
Йому здавалося, що він летить, на згоду кивнув головою. Марина залишилась стояти, як вкопана. Йому кортіло відповісти - яка там сором`язливість, коли на кону життя – але змовчав. Про себе помітив - тримайся Баро, попереду, ще складніше буде, тож не поспішай, на все май терпіння..
По сходах з будинку, непоспішаючи йшла Віола. А куди спішити - сьогодні, я принцеса на коні, тож іменини. Не годиться летіти в обійми, нехай почекають, більше звертають уваги, нарешті хай помітять мою красу.
Побачивши її, Баро почервонів, гучно забилося серце - ну справжня троянда, а я без квітів, от телепень, ото дав маху. Зачарований, хоч трохи й розгублений, спішив назустріч, не відчував землі під ногами,
-Ну і виросла, що сказати - справжня леді!
Її очі забігали по ньому, кров вдарила в обличчя.
За мить, він доволі вищий за неї, стояв поряд. Їй довелося підняти голову, щоб зазирнути в його карі очі. Погляд очі в очі… вона з легкою усмішкою,
-І хто це завітав до нас?
Від здивування, очі піднялись догори,
-Ану вгадай Чи не Баро тебе в дитинстві захищав?
-Так, очі пам’ятаю, а от ім`я… забула. Але ти перший гість, тож проходь у будинок.
- Е, ні, зачекай… вибач, що без квітів. Дозволь привітати тебе з Днем народження. Щастя тобі, достатку і вірного кохання.
Золотий браслет прикрасив її руку. Їй здавалось, дорогоцінний метал засяяв, заграв відблисками, ніби передав її душевну радість.
-Цей подарунок, не дуже коштовний, але від щирого серця.
Ніжний поцілунок в щоку на мить сполохав її молоде сердечко.
Ледь нахилившись, майже на вухо прошепотів,
- Я готовий тебе викрасти, що скажеш?
Враз зашарілася, сильніше почервоніла. Зажавши пухкенькі губи, двигнула плечима, в очах сонячні промені,
- Дякую, гарний подарунок.
Саме в цей час, з підвалу повертався батько. Трохи здаля, побачивши їх разом, ледь не вирвалося з вуст - Яка чудова пара. Але тут же помітив, що це не Артур, вмить ніби прикусив язика. Цікаво, а де ж останні?
Ті дві пляшки вина, що мав у руках, на ходу віддав Марині, за мить обіймав хлопця,
- Баро, синку, ти став справжній легінь! Я тебе здаля і не впізнав. А де ж батьки?
- Та я прямо з Атак, своєю автівкою. Я з ними спілкувався телефоном, скоро мають бути.
Дмитро, роздивлявся авто, прицмокнув,
- Молодець сам купив,чи батько?
-Ні- ні, сам кручусь… В нього ж іще двоє сидять на шиї. Йому й так скрутно. А де дядько Янош?
- Недавно був тут, скрипкою займався, може пішов відпочити. Ти проходь, не соромся, тут всі свої.
І до Віоли,
- Марина пішла, а ти чого стоїш, йди матері допоможи.
***
Дмитро провів Баро до Яноша, сам повернувся до своїх справ. Той, побачивши хлопця, просльозився,
-Ну ти викопаний дід, ото схожість, треба ж такого.
Після рукостискання, обіймів, Баро трохи хвилюючись,
- Дядьку, я хочу з вами поговорити, тільки наодинці, якщо можна.
Той трохи здивовано,
- Що такий секрет? Якщо так, пішли в садок, під старою яблунею є стіл, крісла, там і поговоримо.
Баро хвилювався, раз – по – раз стискає руки,
- Дядьку, А, що - заручини Артура і Віоли були?
- Та ні, думаю це сьогодні Дмитро з Арсеном мають обговорити. Можливо й скажуть. Вона закінчить школу, тоді й відгуляємо весілля. Дівчина, як яблуко наливне, саме бери й смакуй.
Після перших слів Баро зрадів та коли Янош закінчив говорити, зблід.
- Та, я оце… Я іще з дитинства мріяв одружитися з Віолою. Але так сталося, зовсім випадково підслухав розмову, вони домовлялися про неї з Артуром, як підростуть, тоді й зіграють весілля. Я з батьком не хотів сперечатися, вмовляти, щоб передумав. Бачиш, я сам досяг всього, що маю. Скоро й квартиру куплю, все це тільки заради неї, вона з дитинства запала мені в душу. Її очі і мрії про неї, щосекунди зігрівають моє серце. А нині побачив… Та, чи ти зрозумієш мене? Розумієш, я її кохаю. Я так думаю, якщо заручин не було, може та домовленість і не в силі, що скажеш?
Янош дивився вдалину, густі, сиві брови насунулися на очі, хитав головою,
- Так – так… Воно й справді - заручин не було.Ти ж знаєш, Артур вибився в люди, як у нас кажуть. В розмові Дмитро часто згадував, вихваляв хлопця, напевно мріяв про такого зятя. Навіть і не знаю, чи й вдасться його умовити… Тут мабуть треба з Віолою поговорити. Але ця дівка норовлива, гонориста. Ти навіть ладен потрапити під її гостренький каблучок? Я вже мовчу за язичок, ця за словом у кишеню не полізе.
- Заради неї, як не дивно, я і на це згоден. Геть гори переверну! Ощасливлю, а її норовливість приборкаю, от побачиш!
- Тихо… зачекай! Ти не гони коні, хай приїде Артур, побачаться. Ну, якщо не захоче за нього, можливо тільки тоді подіє на батька.
- Дядьку, ти ж знаєш, що в наших сім`ях, в основному все вирішують чоловіки. Хай Артур одружиться на Марині, теж гарна дівчина, саме підросте. Чи можливо Арсен не дасть на це згоду, бо вона по материнській лінії гагаузка.
Янош, як ошпарений окропом, зірвався з крісла, озирнувся довкола,
- Тихо- тихо…ша… ша..… . А ти звідки знаєш?
- Коли дід помирав, я не спав, чув його останні слова.Та мить закарбувалася в пам`яті, згадаю, ніби все це було вчора.
- Ой, прикуси язик! Ти ж знаєш наші закони, всі діти, що потрапили в табір вважалися ромами. Забудь! Чуєш, забудь, що чув! Окрім нас, цю таємницю ніхто не знає. Навіщо дівчині ятрити серце, хіба вона винна. Ти уявляєш, який для неї буде удар? Вона ж така розумниця, гарно вчиться. І красою Бог не обділив, що худенька, то нічого, одружиться, округлиться, народить дитя - увійде в силу. А непосидюча, що тобі сказати. Віола більше в ліжку вилежиться, а Марина і в городі допоможе, і на кухні, на все знайде час.
Баро хвилювався, обома руками взявся за голову. Янош присів у крісло,
- Невже так в душу запала? Ох кохання… Ти це, за Марину дай мені слово, цю таємницю, забереш з собою на той світ, тоді я докладу зусиль, щоб допомогти тобі.
Хлопець намагався вгамувати замішання, встав з крісла, нахилився до нього, міцно обійняв,
- Дякую! Домовились дядьку! Дякую, я присягаюсь! Даю слово - мовчатиму, як риба!.
Засигналило авто, вони поверталися на обійстя.
***
Дмитро і Віола зустрічали гостей. Першою йшла Надія з донькою. Артур з оберемком квітів поспішав за ними. Побачивши його поряд з матір`ю, Дмитро здвигнув плечима,чи й не нижчий зростом за Віолу? Що ж це він такий хилий. Чи так навчання діє,чи не дай Боже, хворий!?
Янош побачивши, як Артур вітає Віолу, непомітно рукою товкнув Баро,
- Для такої нареченої, мені здається, цей хлопець ростом не вийшов.
Це помітив і Арсен. Незадоволений тим, що побачив, примружив очі, настигла думка, як оса – Чи на дріжджах така виросла? Але ж гарна, пишна, як півонія, а ті очі так і манять до себе. Ой, деж та, моя молодість! Буде гарна невістка….
Він спостерігав за сином, той ніяковів перед дівчиною, ніби чогось боявся. Від думки, кинуло в холод - Чи може паршук не захоче її, скаже висока й пишна. Що тоді Дмитро скаже? Оце так сюрприз, оце задача!
Здаля, воно й неозброєним оком видно - Артур нижчий за Віолу. Він у подарунок їй підніс кольє в футлярі. Раніше, мріяв його одягти, але побачивши, як вона тупо гляділа на нього, передумав. Дівчина відкрила футляр, здивовано подивилась, гучно сказала,
-Дякую!
І ледь нахилившись тихіше,
- Але ж навіщо такий коштовний подарунок? Думаю, що це в наших стосунках не позбавить мене свободи і ні до чого не зобов`яже?
- Ну що ти, звичайно ні. Це в знак нашої дружби!
В цей час Марина стояла неподалік, щоби побачити подарунок, тягнула голову догори, стала навшпиньки. Але не встояла, похитнулася, ледь не впала, вирячивши очі й розставивши руки, різко присіла, водночас голосно випалила,
- От би мені такий на заручини!
На її слова всі озирнулися. Надія замешкалась, ледь зблідла, щоб більше ніхто й нічого не сказав, на Віолу накинула велику квітчасту хустку,
-Дай мені привітати цю красуню!
Вона ніби приготувала промову, бажала їй скільки всього хорошого, що Віола, аж вирячила очі,
-Дякую, дякую, дуже приємно!
Сестра, дивлячись на Віолу, ледь - ледь стримувала сміх. Вона її розуміла, ця довга промова всім добряче набридла. Та й Дмитро, зі сторони подивився на цю довгу церемонію, не витримав, усіх запросив у будинок.
Марина ж, поспіхом прийняла образ хитрої лиски - ану, чекай – чекай- озираючись, різко смикнула Віолу за руку, до болі стиснула в лікті,
- Сестричко, благаю, лиш мені Артура. Я відчуваю, це мій суджений!
У відповідь та закліпала очима й здивовано,
- Тю, ти ж його скільки років не бачила, отак відразу закохалася?
- Отакої, ти забула. Я два роки назад була з мамою на базарі в Хмельницькому, бачила його. Я ж тобі розповідала….
- Ой, маю пам`ятати, що було два роки назад, не сміши мене.
- Я тебе прошу! Він, ще тоді зачарував мене. А зараз, як тільки вийшов з авто, зрозуміла, що я закохалась, - сказала і першою прослизнула в будинок.
Янош чатував чоловіків, за стіл присів між Дмитром і Арсеном. Жінки ж з дітьми сіли трохи осторонь.. Як годиться, перші келихи вина були випиті за зустріч, за дружбу, за здоров`я господарів. Далі повелася розмова про життя, про події в країні, про політику.
Вже ніби й всі напилися, наїлися, Арсен прошепотів до Яноша,
- Дядьку, при всій повазі до вас, підкажіть, з чого мені треба починати, щоб поговорити про весілля?
Старий сіпався,
-Почекай, а чому зразу про весілля, може про заручини? Мені ж здається їх не було,чи я щось пропустив… Куди спішиш? Он йдемо, покуримо, втрьох підемо в садок, там і поговоримо.
В цей час молодь вже стояла осторонь. В Арсена від побаченого полізли очі на лоб. Марина ніби повісилася обома руками на шиї Артура. Щось говорила, сміялася, обличчя хлопця розпливлося в широкій посмішці. Він махав головою і за мить гучно засміявся.
Ця поведінка роздмухала в Арсена іскру незгоди, а деж Віола? Очами шукав її. Неподалік, під бузком, вона стояла поруч з Баро.
В цей час Баро попросив її поїхати, показати містечко. Хоч якийсь час вона й вагалася, але його очі підкорили її. Не встиг Арсен підійти до Дмитра, як зненацька майже всі звернули увагу на дзвінкий голос Віоли,
- Ну гаразд, умовив!
За мить, авто від`їхало від паркану.
Далі буде..
ID:
923548
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.08.2021 10:15:49
© дата внесення змiн: 29.08.2024 19:43:24
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже цікаво розгортаються події, Ніночко! З нетерпінням чекаємо продовження!
