Сотни горячих солнц Загорья,
моей запредельной Родины,
недотрожной,
как цветок папоротника.
Солнц, которые зажигал и гасил,
словно восковые свечи,
молчаливый лодочник Харон,
слегка касаясь чёрной и тяжёлой воды
сухими перстами десницы
(Подземная река).
Легко забыть имя - своё и чужое,
а после взгадывать
снова и снова (как Солнце).
А ты думал за брамою свет?
А там река -
глубокая и холодная,
тёмная, как видения цапли -
воспоминания о ...
Тысячи солнц
рисовать на глине
бесплодной надежды,
и после крушить
глиняные черепки
цветных воспоминаний
(а может грёз...)
Над небом твоим,
над сиреневыми облаками -
летать как цапля:
только не белая - серая:
припудренная чужим молчанием,
застывшим как запах сырой зимы
сущего.
OSALx2o23-o1
*
Сонце весляра
Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.
Артур Сіренко