Тихо молилась, дівчинонька в саду,
Не жди мій милий, пам’ятай не впаду,
У ніч цнотливу, чому з нею пішов,
Від зради біль, по судинах кипить кров.
Ти говорив, мої очі сапфіри,
Тепер до тебе, немає довіри,
Та літня нічка в парчовій спідниці,
У очах сльози, збуджені зіниці.
Кинув, як місяць, зорі в темну нічку,
Не знать й навіщо в косу вплітав стрічку,
Із сонцем зрівнював, теплим, яскравим,
Скажи мені, за що ти був лукавим?
Йду у туман, вздовж широкої річки,
Ні, не втоплюся, не запалиш свічки,
Задля майбутнього стану смілива,
Повірю – впевнена, буду щаслива!
Червоні маки, схилялись донизу,
Вони, як свідки, відчувають кризу,
Адже, при них у вірності, ти клявся,
В обіймах шепіт- То ж я закохався.
У річці смуток не варто втопити,
Розвіє вітер, я навчуся жити,
Із серця радо, відпущу на волю,
Бо вірю в Бога, дасть щасливу долю.
Липень 2023р.
Так правдиво, Ніночко, Ви описали стан зрадженого дівочого кохання, розтоптані почуття, хочеться втішити нещасну: не все те сонце, що в віконці, твоє щастя попереду!
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиросердечно дякую, Катрусю! Удачі Вам і натхнення!
Так правдиво, Ніночко, Ви описали стан зрадженого дівочого кохання, розтоптані почуття, хочеться втішити нещасну: не все те сонце, що в віконці, твоє щастя попереду!
